Читати книгу - "Останнє полювання"

— Самка… — буркнув Вернер, наче неспроможний покинути свою ідею-фікс. — Це недобре для моїх діточок… Це їх збуджує.

— Можна тебе на п’ять хвилин?

Собаківник повернувся до крана й перекрив його одним рухом. Тоді постояв спиною до фліків кілька секунд, щось буркочучи сам до себе. Собачий гавкіт не стихав, навіть навпаки гучнішав.

Раптом чоловік схопив залізну перекладину і вдарив по вольєру.

— ШНАУЦЕ!!! — гаркнув він.

Івана не була профі в німецькому сленгу, але Ройс, очевидно, наказав собакам стулити пащу. Він пожбурив свою залізяку і повернувся до відвідувачів, не зводячи витрішкуватих очей із француженки.

— Вони казяться через твій запах. У тебе шо, зараз місячні?

Івана не перестала всміхатися, але відчула сильну спокусу різко дістати з кобури «Зіґ Зауер».

— Продовжуй у такому дусі, — втрутився Кляйнерт, — і ми залюбки пов’яжемо тебе за тяжку образу.

Собаківник, анітрохи не розгубившись, дістав з-за вуха цигарку і підніс до свого рота-вантуза.

— Ходіть туда.

Він рушив у бік складу й обійшов його, оминаючи стічний жолоб, повний чорної води й багнюки. Івана грала в класики поміж цієї каналізації просто неба.

Вони зайшли за будівлю, де на них чекав (відносний) спокій.

— Про шо ви хотіли поговорить? — запитав Ройс, підпалюючи сигарету.

— Цієї ночі на графиню фон Ґаєрсберґ напав реткен.

— Не може буть.

Івана, якій упеклася роль оздоби, кинулася в бій:

— Труп того собаки зараз на фермі Філіппа Шюллера.

Вернер здригнувся, ніби не очікував, що ця самка може розтулити рота. Та ще й заговорити німецькою. Він повільно видихнув дим, споглядаючи вогник на кінчику цигарки.

— Ви помилилися, у Європі немає реткенів від Другої світової.

Кляйнерт проігнорував це зауваження:

— Ти ніколи не чув про розведення цієї породи в наших краях?

Очкарик затис цигарку між зубами на манер сигари.

— Я розводжу собак уже понад тридцять років. Жоден цуцик не народжується тут без мого відома. Говорю тобі, реткенів тут нема.

Засунувши руку в кишеню, Івана дістала мобільний і відкрила фото собачого трупа на столі для розтинів. Тоді простягнула телефон Вернеру, який нахилився з цигаркою в зубах, притримуючи окуляри обома руками.

— Срань господня… — пробурмотів він.

— Думай, Вернере, — не вгавав німецький флік. — Звідки міг узятися такий пес?

— Була одна історія… але давня. Це один-єдиний раз, коли я чув про реткенів у цих краях…

— Розповідай, — наказав флік.

Вернер заклав руки в розріз комбінезона, ніби щоб почухати яйця.

— Двадцять років тому, — заговорив він, — на землях Ґаєрсберґів поселилися роми.

— Де саме?

— Точно не знаю, но лісники сказали їм звалити, а цигани послали їх нахрін. Фатальна помилка: граф піддав газу і відправив до них свій каральний загін.

Івана і Кляйнерт перезирнулися: служба підтримання порядку, про яку згадував Шюллер.

— Який саме граф? Фердинанд, Герберт, Франц?

— Фердинанд. Герберт на той час уже вмер, а Франц — той ніколи в таку херню не ліз.

Собаківник викинув недопалок у брунатну калюжу і знову засунув руки в комбез. Пси, схоже, почали заспокоюватись: далекий гавкіт переростав у дзявкання й скигління.

— Далі.

— Не знаю, шо там сталося, але одне циганча зжерли.

— Собаки?

— Ну не люди ж, ясна річ.

— Це були реткени?

Вернер стенув плечима.

— Я цього на власні очі не бачив, але по опису все сходиться. В любому випадку, це були блядські псини, навчені вбивати. Знаєте, як то кажуть: собаки схожі на своїх хазяїв…

— А я й не знала, що так кажуть, — зіронізувала Івана. — Це чий афоризм? Твій?

Вернер сплюнув прямо біля черевиків флікині.

— Валіть звідси. Нема мені шо робити… Та й моїм собакам не подобається запах манди.

Кляйнерт не зрушив з місця.

— Ці роми досі живуть десь тут?

Вернер обійшов їх і почовгав до кліток.

— Пошукайте, — кинув він їм через плече, — і самі побачите.

Фліки пішли за ним і побачили його біля відчинених воріт клуні. Він притримував загидженого металевого возика.

Вони пішли далі доріжкою, оточеною вольєрами різних форм і розмірів. Собаки вгамувалися. Івана наважилася краще їх роздивитися. Чорні, плямисті, двоколірні шкури. Коротка шерсть, що тісно обтягувала потужні м’язи еластичною оболонкою.

Жоден із них і близько не був схожий на реткена. Тоді дівчина помітила присадкуватого пса, який стояв на задніх лапах і енергійно мастурбував об ґрати.

Вона повернулася й гукнула собаківника:

— Гей, Вернере!

Чоловік озирнувся, досі тримаючи возика обома руками. Івана показала пальцем на пса, готового от-от кінчити.

— Собаки схожі на своїх хазяїв!

27

Івана Боґданович любила підшивки. Попри її манери панк-веганки, жахливе дитинство і відмічені потягом до самодеструкції підліткові роки (а може, й завдяки всьому цьому), маленька слов’янка була педанткою, яка відбирала, записувала, упорядковувала інформацію, водночас залишаючись незрівнянною флікинею і на практиці.

Напередодні вночі, досі приголомшена через напад собаки, як і Ньєман, як і кожен у тому бісовому парку, вона встигла покопати інфу не лише про нещасні випадки на полюванні, а й про економічні показники групи VG. Результати пошуків вона поклала на поріг Ньєманової кімнати, разом із тією жалюгідною запискою з поясненнями, навіщо поцупила в нього тачку.

Тоді, засліплений люттю, Ньєман навіть не розгорнув папку. Але тепер, однією рукою ведучи машину до замку «пана графа», флік переглядав аркуші, які Івана бозна-де роздрукувала.

Івана виявила, що якби Лаура й сама загинула, статок брата і сестри додався б до запаморочливого спадку клану — збагатив би не лише двох кузенів, а й старого дядечка Франца, того самого, якого Ньєман збирався допитати. За такої кількості бабла Ньєман не відчував тут жодного мотиву — за ще якихось кілька мільярдів не вбивають, тим більше, у такий спосіб…

Також Івана детально пройшлася списком запрошених на славнозвісне полювання (прізвище, ім’я, стосунки з Юрґеном, можливі мотиви…), тоді перечитала протоколи їх допитів, вишукуючи найменшу прогалину в цих свідченнях, — усе марно. Схоже, жоден гість мисливського будинку не міг удатися до такої різанини.

Зрештою, вона склала генеалогічне дерево двох останніх поколінь Ґаєрсберґів: батьків — Фердинанда, Франца, Герберта, — що народилися в п’ятдесятих; дітей, народжених у дев’яності — Макс і Удо були синами Герберта, передчасно загиблого на Гренадинах 1988 року від нещасливого випадку з аквалангом. Юрґен і