Читати книгу - "Не мій мільйонер, Ірина Романовська"

Аня

Що може бути приємніше, ніж лежати в обіймах коханого чоловіка відразу після бурхливого сексу. Нікуди не бігти стрімголов у ванну кімнату або за склянкою води. Не вдягатися швидше та розходитися по різних домівках, а просто вдвох лежати під ковдрою. Відчувати руки коханої людини, чути його серцебиття та разом мовчати.

Все добре. Але дівоча сутність не спить. В голові знову починається «веселий танок» сумнівів та вагань.

Хто ми зараз? Чи має він ще дівчат окрім мене? Що буде далі з нами? Скільки часу триватимуть наші стосунки? 

Певно треба було задавати ці питання до початку спільно проведених ночей, але що вже ж поробиш?

Маємо шо маємо, як то кажуть.

- Ігоре, - здається, я все ж таки наважилась зробити крок до уточнення свого майбутнього життя.

- Мм? - Він цілує мою маківку.

Слова стають у горлі грудкою. Моя рішучість випаровується, як пара, і я питаю в Ігоря зовсім не те, що хотіла.

- Про що ти зараз думаєш? – піднімаю очі, щоб бачити його обличчя.

- Не повіриш. - Він цілує мене ще раз та міцніше обіймає, притягує до себе. – Як все ж таки добре, що ти не вмієш кататися на лижах. Вираз твого обличчя та перелякані заплющені очі, коли ти летіла в той кучугур, я тепер ніколи не забуду.

Від подиву я навіть привстаю на ліктях та дивлюсь на Ігоря. Йому не вдається довго тримати серйозний вираз обличчя. Починає голосно сміятися. От хитрий лис. Ще й  жартує з мене.

- Отакої? Ти знущаєшся наді мною? – від образи я кусаю Протасова в плече.

- Ай! Тут певно слід залишиться. Ти що робиш, мала? - Ігор ошелешено дивиться на мене, розминає пальцями місце укусу.

- Я в-ку-си-ла те-бе! – показую йому язика та намагаюся швидко встати з ліжка.

- Та-а-ак. Стояти! - Ігор хапає мене за талію, тягне спиною до себе.

Переворот і ось я вже лежу на простирадлах, наді мною нависає Ігор. Ми дивимось одне одному в очі. Не рухаємося. Одна секунда та Протасов починає безжалісно лоскотати мене з двох боків.

- Ай, ой, пусти-и-и. Будь ласка. Я... з дитинства боюся... лоскоту. Ігор, перестань... будь ласка. – Але чоловік мене не слухається. Лоскіт продовжується.

Ми обидва сміємося від ситуації, що виникла.

- Любий, будь ласка, перестань. Милий, перестань, будь ласка. – сама не помічаю, як перестаю називати Ігоря на ім'я та переходжу на лагідні прізвиська.

- Як ти мене назвала?

- Милий, – червоніючи повторюю.  – Коханий. Вибач, я ненавмисно. Не знаю, що на мене...

- Замовкни, Аню. – Ігор притягує мене та цілує палко в губи. Цей поцілунок, начебто, такий самий та одночасно зовсім інакше. Ігор більше не показує своєї сили, свого домінування. Теперішній поцілунок сповнений чоловічої ніжності та турботи. - Мені дуже подобається, Аничко, красуне моя. Називай мене так частіше.

- Але як...

- Ніяких «але», зрозуміла? Можливо ти гадаєш, що в нас сталося все досить швидко, але я я вже дорослий хлопець. Я хочу продовжувати наші стосунки. Без сорому, без страху, без молчання.

- Ігоре, любий, але незабаром мій відпочинок закінчиться та я поїду звідси. Ти живеш у столиці, а я у маленькому місті. - Починаю нервово прасувати долонями якісь нерівності на підковдрі. Аби тільки не дивитися йому в очі.

- Аню, сонечко, а що заважає мені приїхати до тебе чи навпаки тобі до мене? – Протасов пальцем торкається мого моє підборіддя та піднімає його догори так, щоб наші очі дивилися одне на одного. - На дворі двадцять перше століття і маю достатню кількість грошей, щоб не думати про транспортні витрати для зустрічі зі своєю дівчиною.

Він назвав мене своєю дівчиною? Мені не почулося? Ущипніть мене хто-небудь.

- Навіть якби ти жила на іншому континенті, взяти квиток та прилетіти – це не є проблемою. До того ж, Аню, ми вже з тобою у стосунках: ділимо одну постіль на двох, ходімо на побачення. – таким серйозним я Ігоря ще ніколи не бачила, - Я не можу гарантувати, що ми – це назавжди, або, навпаки, що ми – це на місяць. Хоча я маю достатньо грошей, але я - не екстрасенс, не бачу майбутнє. Але я знаю напевно, що хочу бути разом із тобою саме зараз. Я так давно не хотів когось, як тебе. Ти - лише моя дівчинка!

- А ти лише мій? – саме хвилююче для мене питання.

- Я тільки твій, Ань. Навіть не сумнівайся в цьому.

Ми сидимо на ліжку, обіймаємось. Кожен думає про щось своє. Я вдихаю запах його тіла і намагаюся розслабитись. 

Останнім часом я була впевнена, що мені обов’язково доведеться почути від Ігоря такі слова, як «ми – не пара, в нас нічого не може бути далі». Але реальність виявилася такою, що я не була готова чути, зовсім інше. 

Ми, насправді, пара, і у нас все серйозно. 

Що ж скаже мама чи тато, коли дізнаються про це? 

А як же моє навчання, робота, відстань між нами?

Звук вхідного повідомлення розриває низку хаотичних запитань у моїй голові. Ігор тягнеться до тумби. Я знову відчуваю напругу. Він читає щось на екрані, не випускаючи мене зі своїх обіймів.