Читати книгу - "Шлюбний договір"

Мелодія обволікає душу, голос заповнює весь простір вітальні. Еліс доспівує пісню, але не говорить мені «привіт», не розповідає, як минув день, просто бере синтезатор, який лежить тут же на дивані, і починає грати «Танцюй зі мною до кінця любові» Леонарда Коена. Дивлячись на мене і зрідка посміхаючись, вона співає мені цей гімн коханню і втраті, який Коен написав у зрілому віці, перебуваючи на піку своїх творчих сил.

Я кладу сумку на стіл, знімаю плаща і сідаю на іншому кінці канапи. Дивлячись на Еліс, що явно перебуває у своїй стихії, я не можу не думати про те, що, вибравши кар’єру юриста, вона пожертвувала музикою. Для себе вона це зробила? Чи для мене? Еліс відкладає синтезатор і притискається до мене.

– Ти така тепла, – кажу я.

Ніяк не можу набратися духу й розповісти їй про розмову з Вівіан. Не хочу псувати прекрасну мить. От би вона тривала вічно. От би повернутися в той час, коли в нашому житті ще не було ніякого «Договору».

Ми сидимо і мовчимо. А потім Еліс дістає з кишені піжами зім’ятий листок паперу.

– Що це?

Схоже на телеграму. На ній ім’я Еліс, але адреси немає.

– Сьогодні принесли, – каже вона.

На зворотному боці написано:

Дорогий Друже, вам належить з’явитися о дев’ятій ранку п’ятниці в аеропорт Хаф-Мун-Бей. Подальші вказівки ви отримаєте від нашого представника на місці. Привозити з собою змінний одяг і предмети особистого користування необов’язково. Цей документ носить розпорядчий, а не рекомендаційний характер. Невиконання цього припису тягне за собою застосування санкцій, викладених у пунктах 8.9. 12–14.

Зі щирою повагою,

Друзі.

Усередині у мене все обривається, душу заповнює страх.

– Я вже почала думати, що неправильно зрозуміла Дейва. Майже переконала себе, що все це нісенітниця, що він не сказав нічого особливого, просто я причепилася до слів і вони стали здаватися мені зловісними.

– Чи не дурниця. – Я розповідаю їй про зустріч з Вівіан.

Очі Еліс наповнюються сльозами.

– Пробач, мила, – обіймаю я її. – Даремно я нас уплутав.

– Ні, це ти мені пробач. Це я запросила Фіннеґана на весілля.

– Не можна тобі їхати в Хаф-Мун-Бей. Ну що вони можуть нам зробити?

– Багато чого. Виживуть мене з фірми або…– Вона в паніці перебирає варіанти. – У нас кредити, я не побачу хороших рекомендацій, нової роботи, а ще іпотека. Вівіан має рацію. Фіннеґан дуже впливовий. І не він один, у «Договорі» таких багато.

– Ну і нехай. Невже це так важливо? Ти зараз співала, і у тебе був такий щасливий вигляд. Може, тобі піти з фірми після того, як отримаєш премію?

– Не знаю точно, коли її дадуть. Чек поки не прийшов. Нам дуже потрібні ці гроші.

– Обійдемося без них, – наполягаю я, хоча ми дійсно вклали багато грошей і в мою клініку, і в покупку особняка під офіс і цього будинку, та й просто Сан-Франциско – одне з найдорожчих міст у світі.

– Не хочу знову бути бідною. Не хочу так жити.

– Значить, поїдеш в аеропорт?

– Доведеться. Хоча є проблема. У п’ятницю в суді слухання. Розглядатимуть моє клопотання про спрощення діловодства. Я кілька місяців над ним працювала. Якщо все вийде, виграємо справу. А якщо ні, значить, уся ця пекельна праця була даремною і шансів виграти справу не залишиться. В голові не вкладається. Я готувала це чортове клопотання, і ніхто не зможе замінити мене в суді.

– Там про якісь санкції в телеграмі…

Еліс бере з полиці свій примірник «Кодексу», відкриває на потрібній сторінці і зачитує:

Ступінь покарання відповідає тяжкості скоєного злочину і розраховується за наведеною нижче шкалою. Рецидив карається в подвійному розмірі. Сприяння правосуддю і добровільне визнання провини є підставою для пом’якшення покарання.

– Зрозуміліше не стало, – кажу я.

– Може, втечемо? – пропонує Еліс. – До Будапешта. Імена змінимо, будемо торгувати чимось на тому великому ринку біля мосту, їсти гуляш і гладшати.

– Люблю гуляш.

Ми намагаємося жартувати, але в повітрі повисла напруга. Схоже, ми серйозно вляпалися.

– А якщо піти в поліцію?

– І що ми скажемо? Що якась дама з дизайнерською сумочкою подарувала мені браслет? Або що мене непокоїть можлива втрата роботи? Так нас засміють.

– Дейв тобі погрожував, – нагадую я.

– Якщо ти скажеш це копам, хіба тобі повірять? Ну і що, що ніхто не виходить із «Договору»? А якщо вони запитають Дейва, чого, звісно ж, ніхто робити не стане, він скаже, що пожартував. А потім проведе їм екскурсію по «Пін-сюр-Мер».

Якийсь час ми мовчимо, відчайдушно намагаючись придумати вихід. Відчуття таке, ніби ми дві лабораторні миші в замкненій клітці.

– Бісів Фіннеґан, – нарешті каже Еліс.

Вона бере синтезатор і починає грати похмуру важку мелодію з останнього альбому групи, написану в період розставання Еліс із бойфрендом.

– Втеча в Будапешт – непогана ідея, – кажу я, коли пісня закінчується.

Еліс ніби обдумує мої слова. Я пожартував, але, може бути, варто розглянути цей варіант усерйоз? Я раптом розумію, що прийму будь-яке її рішення. Я люблю Еліс. І хочу, щоб вона була щасливою і нічого не боялася.

Потім я чую її шепіт, і всередині все обривається:

– Нас скрізь знайдуть, хіба ні?

31

Дні минають за звичною схемою – я встаю, йду на роботу, приймаю пацієнтів, але думками я далеко. Еліс веліли з’явитися в аеропорт у п’ятницю, треба встигнути придумати якийсь план.

Учора ввечері Еліс захотілося відволіктися від усього, так що ми увімкнули «Гаслування». Там була забавна серія про те, як міністр пропаганди намагався купити в Італії машину, а вона виявилася всередині смердючою. Було приємно влаштуватися поряд на дивані і забути про все. Потім ми вимкнули телевізор і лягли спати. Вранці на кухні мене зустрів звичайний безлад: документи, роздруківки, книги з юриспруденції. На підлокітнику синього крісла лежав «Кодекс» із закладкою на початку розділу 9: «Процедури, інструкції та рекомендації».

У перервах між прийомами пацієнтів я намагаюся придумати, як обійти припис. Деякі доводять себе мало не до параної, намагаючись вирішити проблему. У мене ж усе навпаки. До третьої години дня я майже переконав себе в тому, що ситуація не