Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

– Я готова, – голос Ірени висмикнув його з роздумів.

– Перекусимо? – посміхнувся він, як йому здалось, примирливою усмішкою.

Дівчина прямо-таки вбуравила в нього свій сердитий погляд:

– Кого?

– Сподіваюсь, що не мене, – зайшовся він сміхом. – Ти ж, здається, вегетаріанка.

– Заради такого, я ладна відійти від своїх переконань, пане Піноккіо! Це вже вкотре мене намагаються ошукати?! – не на жарт замиготіли в її очах сріблясті блискавки.

– Ні-ні! – замахав він руками. – Боронь, боже! Я ще жити хочу! Мрію про особисте щастя.

– З огляду на таку поведінку воно стає надто примарним, – хмикнула Ірена.

– А як же людяність? – смішно зморщив він носа.

– Ще трохи і її залишки заснуть мертвим сном. А це, – вона з пересторогою відійшла на крок, – не спляча красуня – поцілунком не розбудити.

– Я ризикну, – війнув він багатозначно бровами, наближаючись до дівчини.

– Тобто, – Ірена похмурилась, – відповідей мені не дочекатись?! – вона зробила ще крок назад і вперлась спиною у стіну.

Олекса опинився біля неї надто близько, дещо нависнувши й дивно поблискуючи очима:

– На пустий шлунок? Ні. Буду протестувати, – лукаво осміхнувсь він, випростовуючись.

Дівчина полегшено видихнула, бо той блиск вже починав діяти на неї гіпнотизуюче:

– Яка ніжна натура!

Чоловік зігнув руку у лікті:

– Прошу, пані! Ви теж зголодніли: три години поспіль працювати, не присівши! Сили треба поновлювати. Особливо після сьогоднішньої пригоди.

Вона поклала долоню на згин, рушаючи з ним коридором:

– До речі, а якби в ту кімнату завітав ще хто-небудь з твоїх «милих» знайомих?

– До тієї кімнати ніхто б не завітав – вона захищена, – цілком серйозно заявив Олекса.

– Що ти маєш на увазі? – Ірена від несподіванки пригальмувала.

– Ходім-ходім, – потяг він її далі. – Я маю на увазі те, що ти почула: кімната захищена. Ніхто, подібний до тих «милих» знайомих, туди зайти не зміг би: я про це подбав заздалегідь.

– Яким чином? – наполягала вона.

– Тим самим, який тобі так не подобається згадувати.

Ірена скривилась, наче лимон розжувала:

– Енергетично?

– Саме так, моя пані, – Олекса прочинив двері на вулицю й пропустив її.

Доки вони йшли до кафетерію, дівчина ніяк не могла вгамуватись:

– Можна хоч щось пояснити врешті решт?! Навряд чи хтось із перехожих піде за нами з ціллю вивідати твої страшні таємниці.

– Хто зна! – загадково миготнув він своїми бурштинами.

Ірені довелось змиритись з тим, що поки це чудовисько – інакше й не назвеш – не наситить свій шлунок, годі й чекати пояснень. Хоча, їсти хотілось насправді і їй. Вони зайшли в той самий кафетерій, що й в обід. Всі місця були зайняті, окрім одного столика біля вікна.

– Це нам так пощастило? – здивувалась дівчина.

– Майже, – кивнув чоловік. – Я замовив.

Так, звісно: дива лімітовано. А ось це диво називалось просто – завбачливість. Поки Олекса робив замовлення, Ірена крадькома кидала на нього погляди, відмічаючи, що, попри інколи виникаючий в неї страх у його присутності, її тягне до нього немов магнітом. Й пояснити це собі вона не могла. Хоча, навіщо брехати самій собі? Поруч з ним вона відчувала спокій. Спокій?! Страх і спокій… Чи впевненість? І як це сполучається? Повний дисонанс! Але, прокинувшись того разу в його обіймах, вона відчувала себе затишно. Навіть образ Влада потьмянів на тлі Олекси, залишивши по собі гіркий присмак минулого, й вона прагнула зараз будь-що позбутись тієї гіркоти.

Дівчина так занурилась у свої думки, що й не помітила уважного погляду чоловіка:

– Все гаразд? – він потягнувся до неї рукою й обережно стис її пальці.

– Що? – Ірена трохи здригнулась й, куснувши губу, спробувала посміхнутись. – А? Так. Замислилась.

– І в яке небо ти поринула?

– В те, де пояснюють, як це все працює, – знизала вона плечима.

– Пояснили?

– Виштовхали взаший, сказавши, що десь на землі є такий собі пояснювальник, що обіцявся пояснити, – війнула вона віями, з-під яких обдало сріблясто-блакитними бризками, що сяйнули під променями вечірнього сонця, яке випадково зазирнуло у вікно.

Олекса мало в її пальці не вп’явся, прикипівши до манливих очей. Вони знайомі лише кілька днів, а вона бентежить його до такого ступеня, що вкрав би її, якби не боявся злякати ще більше. А боятись його вона не повинна, інакше все зруйнується. Ірена – його порятунок. Вона не просто живинка – вона більше, ніж живинка, вона – та сама… І саме це Віринея їй не пробачить. А в нього надто мало часу, щоб захистити дівчину. Так, він встиг закрити її бодай від прямого вбивства, та опосередковано завдати шкоди вже спробували. Якби в нього була можливість бути поруч, тримати її біля себе, він би зміг стати її щитом, тільки як це довести їй і не відлякати? Він вимучено усміхнувся:

– Оскільки пояснювальник обіцяв, він пояснить. Майте терпіння, моя пані.

– Маю, – її усмішка теж була дещо натягнутою. – Бо взагалі я цією чеснотою не відрізняюсь.

Їм принесли замовлення, й він змушений був прибрати руку:

– Я оцінив, – його очі лукаво блимнули.

Після вечері вони вийшли на вулицю, залиту умиротвореним за цілий день передвечірнім сонцем, що вже досить лагідно ластилось до перехожих не палючими променями, ніби перепрошуючи за денну спеку. Тож народу на вулиці лиш побільшало. Ірена питально поглянула на чоловіка. Той якось невизначено кивнув головою:

– Ходім до річки?

Дівчина судомно намагалась пригадати про яку річку йде мова:

– До річки?

Олекса здивовано дивився на неї:

– Ти – місцева, й не знаєш місцевості?!

Вона закотила очі:

– По-перше, Кривий Ріг – надто великий і занадто довгий. А, по-друге, як я вже казала, коли тебе нудить від одного слова «поїздка», і їдеш ти деінде лише за потребою, то тобі точно не до навколишніх красот. Так, згадала, тут є якась річка за площею Визволення. Бачила, коли на зупинці стояли з мамою якось.