Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

Він взяв її за руку та потягнув за собою:

– Якась річка називається Саксагань. Ходім, побуду твоїм екскурсоводом.

– Аякже?.. – вона озирнулась у пошуках його авто, бо ж треба ще й додому потрапити.

– Автівка – не трамвай, – цілком зрозумів її занепокоєння Олекса, – вона не ходить суворо за розкладом. Можемо спокійно прогулятись, а потім я тебе відвезу.

Ірена вже намірилась сперечатись, як зазвичай вона це робила, та чомусь не стала. А чому вона взагалі постійно сперечається? Що це? Такий прояв страху невідомого? До того ж будь-якого: навіть дрібнички якоїсь. Це вже стало її натурою. Може, час позбавлятись деяких рис? Особливо, коли вони заважають життю. А вони заважають, й зараз вона це відчувала, як ніколи раніше.

– Ходім, – погодилась вона й сама здивувалась полегшенню, що виринуло десь зсередини.

Невже справді можна відчути смак життя завдяки таким простим речам? Скільки їй про це твердила мама, але лише у присутності цього незрозумілого чоловіка вона почала помічати маленькі приємності.

Вони спустились сходинами з насипу до річки, що неквапно плинула, спокійно несучи свої води, по яких весело стрибали сонячні бризки, виблискуючи різнобарв’ям. Зліва тихо шелестіла віттям верба, тягнучи його до води, немов і сама прагнула полинути із нею.

Рука Ірени мимоволі потяглась до вузького листя і, якоїсь миті, їй здалось, що й воно потяглось до неї. Від несподіванки вона відсмикнула руку назад.

– Щось сталось? – торкнув за її плече Олекса.

– Ні, – вона розвернулась до нього. – Замислилась.

– Знов поринула у небо? – всміхнувся він.

– У думки, але це, – вона тицьнула в нього пальцем, мружачись при цьому, – не привід втекти від теми.

Він підійняв руки догори, сміючись:

– Навіть не намагаюсь! З чого починати?

– Мабуть, – вона-таки підійняла очі до неба, ніби воно могло дати хоч якісь відповіді, – з того, на чому завершили: з Пілецького. Що з ним не так?

Олекса відійшов до річки й заклав руки за голову, роздумуючи над відповіддю. Як пояснити людині, котра звикла до абсолютної матеріалістичності, що цей світ дещо інакший? Пояснити й не злякати. Й не здатись божевільним.

Ірена встала поряд із ним:

– То я дочекаюсь відповідей?

Він повернув до неї обличчя:

– А ти готова вислухати правду? – він був цілком серйозним, без тіні посмішки.

– Ти – про дива, що відбуваються останнім часом навколо мене? – хмикнула вона. – Просто-таки палаю бажанням розібратись! А дехто обіцяв із цим допомогти.

– Тоді, – він уважно вдивлявся в її очі, – тобі доведеться згадати міфологію.

Дівчина цілком слушно здивувалась:

– Міфологію?! А вона до чого?

Олекса взяв її долоню у свою й радісно відмітив, що пальці дівчини нарешті не були холодними:

– До того, що серед людей є немало тих, хто має до неї пряме відношення. У міфах, чи казках часто згадують про уособлення стихійних духів, що приймали людську подобу, – він глянув на неї. – Про повітруль читала?

Ірена здійняла брова:

– Про повітруль?! Хіба що якісь казки. Здається, вони вміли літати.

– Так, стихія повітря, але з крилами – перебір. А ще мали відношення до води. Вони виводили джерела назовні, або ж могли замкнути їх. Були цілительками, але лише тих хвороб, що мали відношення до стихій повітря та води: частіше – інфекційних. Але, завдяки збалансуванню вищеозначених стихій в організмі хворого, могли вправитись і з деякими іншими. А ще… вони виходили заміж за чоловіків цілком людського походження.

Дівчина спантеличено блимала очима й повільно вивільняла руку з його полону:

– Хочеш сказати, що серед нас ходять їх нащадки?!

– Так, – кивнув він, вдаючи, що не звернув уваги на її рух. – І в декого спадковість проявляється дуже яскраво. Особливо в тих, хто не забуває про своє походження. Інколи вони вдаються до цілеспрямованих шлюбів, підшукуючи собі пару з тією ж спадковістю. Або ж притягаються один до одного підсвідомо. Так з’являються на світ такі, як Оксана: з добре розвиненими здібностями повітруль. До речі, це її спів надихнув тебе на першому занятті, й допоміг витягти з тіньового світу.

– З тінь…, – Ірена спіткнулась на півслові. – Звідки?!

Олексі важко давалась ця розмова. Як довести людині неказковість казок? Як зруйнувати всю концепцію її світу, не руйнуючи її життя?

– Ти ж сама все бачила.

Дівчина похитала головою:

– Я не розумію, що я бачила. Може, це галюцинація внаслідок непритомності?

Чоловік всміхнувсь одним куточком губ:

– Одна на двох? Як ти поясниш, що мені відомо те, що ти там бачила?

Вона підняла на нього очі, занурюючи у свій дивовижний вир, в якому миготіли блискавки, носились сердиті хмари й зносили все зі свого шляху норовливі вітри. Нехай так! Йому не звикати до вируючого життя. Та чи чесно втягувати в це Ірену? Хоча… не втруться він – її просто згубили б.

– Навіювання? – з підозрою дивилась вона на нього.

– Хочеш звинуватити мене у підступності?! – Олекса задумливо потер перенісся. – Навіть у такому випадку тобі, щонайменше, доведеться визнати реальність такої ненависної для тебе енергії.

Ірена замислилась. Чи підозрювала вона свого нового знайомого у підступності? Щоб відповісти, достатньо поставити ще одне питання: яка йому з цього користь? З очевидних – ніякої. Насправді, користь отримала вона сама. До речі, чималеньку, якщо добре поміркувати: навіть здоров’я покращало. А не очевидна? На цю тему мало хто буде розмовляти відверто. В усякому разі, і це треба було визнати, шкоди їй ніхто не завдав. Поки що. Та спочатку вона з’ясовуватиме зовнішню сторону подій, а вже згодом добереться й до підводних течій.

– Добре, – кивнула дівчина, – з цим доведеться погодитись. Щодо повітруль… Якось воно…, – смішно поморщила вона носика.  

Олекса схилив голову набік, лукаво поглядаючи в дівочі очі: