Читати книгу - "Ти мене (не) підкориш. Книга перша, Єва Басіста"

Повільно блукаю торговельним центром. Думаю про свою нещасну долю. А тому очі від вітрин відвертаються. Немає бажання щось обирати та купувати.

Хоча я обожнюю приміряти одяг та радувати себе новинками, а особливо ніколи не можу пройти повз магазинів із косметикою. Коли до них заходжу, то завжди вилітаю з новою палеткою тіней, бо не можу стриматися. Розумію, що подібні є, але щось всередині каже мені на вушко:

- Подібні є, а таких немає. Бери!

І купую, а нині дивлюся на одну з таких та такого бажання немає. Тому з нічим виходжу з магазину, а за мною хвостиком тягнеться Віталій та несе пакет.

А що у пакеті цікавого? Нічого. Придбала тільки необхідне - декілька комплектів білизни, чорні легінси та рожеву оксамитову піжаму трійка: сорочка, футболка та шортики.

На цьому завершила витрачати гроші. Зараз тиняюся та чекаю на Кароліну, мов на промінчик надії.

Коли годинник майже показує дванадцяту, то у сумочці починає вібрувати телефон. Одразу його виймаю. Навіть не дивуюся, що це подруга.

- Слухаю, - кажу їй.

- Алло, я на другому поверсі біля кав'ярні.

- Бачу, - мовлю у слухавку та за метрів п'ятдесят на очі потрапляє  худорлява постать подруги у джинсах та рожевій кофтині. Вона стоїть біля великої коричневої вивіски у формі склянки, на якому написано "Перепочинь - заходь на каву!".

- А ти де? - повертається у мою сторону. І вона мене помічає. Бачу це з виразу її обличчя. З'являється щира та непідробна радість.

За лічені секунди стою біля неї. Вимикаємо свої смартфони та обіймаємося, а коли відлипаємо одна від одної, то Кароліна зиркає на Віталія й питає:

- Я сподіваюся, що ми зможемо поговорити наодинці? Не хочеться, аби жіночі розмови чув чоловік. Там є дуже особисті речі…

- Сяду за сусідній столик, - відповідає Кароліні. - Моя робота лише супроводжувати Маргариту Михайлівну.

А також дивитися, щоб я не втекла!

Додаю подумки таке речення. Хоча добре, що Герман після вчорашнього взагалі випустив на білий світ.

Я та Кароліна сидимо за одним столиком та п’ємо каву, а охоронець - за сусіднім та не зводить із мене очей. Тільки інколи зазирає до свого смартфона. А так постійно пасе своїми карими фарами, що аж незручно. Дратує, коли хтось так витріщається. Думками важко зібратися, а вони зараз мені необхідні, мов вода рибі. Бо треба вилити перед Кароліною все, що сталося зі мною за останні двадцять чотири години.

Усе кажу пошепки та при цьому рукою прикриваю рота. Роблю це все, аби охоронець не почув, а тим паче не прочитав по губах. Не хочу, щоб потім він патякав своєму шефу, про що ми тут говорили. Звісно це і так очевидно, що мова про Германа, мого батька та свавілля, яке робиться.

- Мені хочеться обкласти твого батька та того Германа смачною та брудною, мов громадський туалет, лайкою, - у пів голосу відповідає Кароліна та жалісливо дивиться на мене. - Вони нормальні таке чинити?

- Не нормальні, - протягую. - А сьогодні він ще хоче до своїх батьків повести знайомити. Проте найсмішніше, що вони все знають та нормально ставляться!

- Божевільний будинок.

- Але більше бісить нормальне ставлення до цього, - стукаю пальцями по столу. - Ти ж не за п'яничку чи садиста виходиш… Та краще вже за п'яничку, аніж за нього! Ти бачила сториз Каті?

- Бачила, - озивається Кароліна.

- І хто ця дівка, яка була з Денисом? Ти її знаєш? Бо я вперше бачу її фізіономію.

- Це двоюрідна сестра Каті, - сумно пояснює. - Здається, її Христиною звати.

- Хвойда, - обурююся. - А не Христина вона. Я мала бути із ним…

- А ти написала Каті, чого тебе не було? - запитує.

- Ні.

- Напиши, бо ще образиться. - зауважує Кароліна та обертається до охоронця, який мов робот. Майже не рухається.

- Напишу пізніше, - мовлю та спираюся головою на руку. - Кароліно, що мені робити?

- Тікати, - обертається до мене. - Бо як я зрозуміла, то звертатися до поліції сенсу немає.

- Як? Куди? - шепочу, а обличчя корчиться від безвиході.

- Зараз дізнаєшся, - хитро усміхається.

Те що відбувається далі, мене шокує. Я сама спочатку вірю у те, але через декілька хвилин доходить -  перед очима розгортається майстерна гра подруги. Вона удає, що у неї приступ невідомої хвороби.

Починає труситися, мов у неї гарячка, закочує очі та голосно дихає. І це настільки правдоподібно, що за це можна нагороду дати. 

До нас одразу збігаються відвідувачі. Усі злякані, стурбовані… Хтось хоче викликати швидку допомогу, але Кароліна заперечує хриплим голосом:

- Треба ліки. Аміноцробак… Вони допоможуть. Це все пройде…

Продовжує важко дихати та завертати очата догори. Тут розумію, що вилітає мій зоряний вихід:

- Віталію, бігом йдіть по ліки, - наказую охоронцю. Він злякано мотає головою, і Кароліна повторює: