Читати книгу - "Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові"

що російські солдати навідуються щоночі та ґвалтують жінок. Тож я зарядив свій пістолет і став чекати, а коли прийшов перший і став у вході до лавву, де я повісив був парафінову лампу, я націлив пістолет йому в серце і вистрілив. Він упав, як мішок. Тоді я відрізав йому голову, залишивши на ній військову ушанку, і повісив голову перед лавву. Для мене це було все одно, що забити велику тріску і, відрізавши їй голову, повісити на жердину. Наступного дня прийшли двоє російських офіцерів і забрали обезголовлене тіло свого солдата. Вони не ставили жодних запитань і не торкнулися голови. Після цього випадків зґвалтування не трапля­лося.

Він застебнув на всі ґудзики свій поношений піджак. Обтрусив долонею вилоги.

— Так я вчинив тоді, і так я вчинив би знову. Своє маєш захищати.

Він подивився на мене.

— Видається, ти міг би просто поскаржитися на нього офіцерам, — припустив я, — і досягти того самого результату.

— Можливо. Але я волів зробити це сам.

Якуб Сара поклав руку мені на плече.

— Я відчуваю, що вже краще, — сказав він.

— Перепрошую?

— Твоє плече.

Він усміхнувся своєю удавано лагідною усмішкою, ворухнув своїми кущистими бровами, ніби згадавши про щось, що йому негайно треба було зробити, обернувся і пішов.

Коли я дістався до будинку Леї, вона вже сиділа у машині.

Я влаштувався поруч, на пасажирському сидінні. На ній було просте сіре пальто і червоний шовковий шалик.

— Ти ошатно вбралася, — зазначив я.

— Не вигадуй! — заперечила вона, повертаючи ключ стартера.

— У тебе чудовий вигляд.

— Я не вбиралася. Це — звичайний одяг. Він сказав тобі щось неприємне?

— Твій батько? Він просто поділився зі мною життєвою мудрістю.

Лея зітхнула, увімкнула передачу і відпустила зчеплення. Ми рушили.

— А з Маттісом, коло молитовного дому, у тебе теж була розмова про мудрість?

— А, це... — сказав я. — Він хотів, щоб я сплатив за деякі його послуги.

— А ти не хочеш?

— Не знаю. Я ще не вирішив.

За церквою рухалась узбіччям дороги знайома по­стать. Коли ми проїжджали повз неї, я глянув у дзеркало заднього огляду і побачив, що вона дивиться нам услід, стоячи у хмарі куряви.

— То Аніта, — сказала Лея, ймовірно помітивши, як я дивився у дзеркало.

— Ага, — промовив я настільки нейтрально, наскільки спромігся.

— До речі, щодо мудрості, — сказала вона. — Кнут переповів мені вашу з ним розмову.

— Яку саме?

— Він заявив, що матиме подружку, коли літо скінчиться. Навіть якщо Рістьїнна йому відмовить.

— Справді?

— Так. Він сказав мені, що навіть легенда сумо, Футабаяма, раз по раз зазнавав поразки, перш ніж почав перемагати.

Ми обоє розсміялися. Я слухав її сміх. У Боббі він був подібний до іскристого жвавого струмка. У Леї — до глибокого джерела. Ні, до повільної ріки.

Місцями дорога плавно повертала, пробігаючи положистими схилами, але здебільшого вела просто через плато, кілометр за кілометром. Я тримався за ремінний держак над дверима. Не знаю, чому — зазвичай немає потреби триматися, коли машина рухається зі швидкістю шістдесят кілометрів на годину рівним прямим шляхом. Та я завжди чомусь так робив. Тримався за ремінь, аж доки не затерпла піднесена вгору рука. І я бачив, що інші люди теж так роблять. Зрештою, можливо, таки є щось спільне у людей — бажання триматися за щось міцне.

Іноді ми бачили море, а іншим разом дорога бігла між пагорбів і невисоких скель. Пейзажу бракувало яскравої виразності порівняно з природою Лофотен­ських островів або мальовничості Вестланна, але він містив у собі щось інше. Мовчазну порожнечу, стриману непоступливість. Навіть літня зелень обіцяла наближення суворішої, холоднішої пори, яка візьме тебе в лещата, тиснутиме невблаганно і, врешті-решт, переможе. Ми майже не зустрічали інших машин і не бачили ні людей, ні тварин. Натомість тут і там вигулькували поодинокі будиночки або хижі, які неминуче викликали питання: навіщо? Чому саме тут, а не деінде?

За дві з половиною години путі будинки почали з’яв­лятися більш регулярно, і раптом знак на узбіччі повідомив: «Алта».

Ми прибули — якщо вірити знаку — до міста.

Нарешті ми виїхали на велике перехрестя, де всі крамниці, школи, громадські будівлі було прикрашено гербом міста — білим наконечником стріли, і тут з’ясу­валося, що місто має не один центр, а три. Кожен із них становив нехай дуже невелику, але окрему спільноту. Хто здогадався би, що Алта виявиться мініатюрним Лос-Анджелесом!

— У дитинстві я була переконана, що світ закінчується тут, в Алті, — сказала Лея.

Я не впевнений, що став би таке заперечувати. За моєю оцінкою, ми тепер заїхали ще далі на північ.

Ми припаркувалися, що не є великою проблемою у тих краях, і, перш ніж зачинилися крамниці, я встиг купити все, що хотів. Спідню білизну, чоботи, плащ, цигарки, мило і набір для гоління. Потім ми пішли пообідати до місцевої філії «Кафістова». Пригадуючи «райський» смак свіжої тріски, я марно шукав рибу в меню.

— Ми не їмо риби, коли виїжджаємо сюди, — похитала головою Лея усміхнувшись. — Коли виїжджаєш із дому, хочеться чогось екзотичного.

Ми замовили м’ясні фрикадельки.

— Підлітком я найменше полюбляв цю пору дня, — поділився я, дивлячись на безлюдну вулицю; навіть у міському пейзажі в цих краях переважала якась пустельна безвихідь, болісне усвідомлення того, що над крихітною і слабкою людиною панує нещадна природа. — По суботах, коли все вже позамикалося, а справжній вечір іще не настав. Така собі нейтральна зона тижня, де нема нікого й нічого. Сидиш із таким відчуттям, наче всіх запрошено на вечірку, яка ось-ось почнеться. І всі, крім тебе, щось таке про це знають. А в тебе немає навіть двох-трьох дружків-лузерів, на яких ти міг би зігнати оскому. Робилося легше по новинах о сьомій, коли щось починали показувати по телебаченню та було вже чим заповнити мізки.

— У нас не було ні вечірок, ні телебачення, — сказала Лея. — Але завжди навколо тебе люди. Зазвичай вони навіть не стукали у двері, а просто заходили, сідали у вітальні й починали балакати. Або ж вони просто сиділи мовчки і слухали. Зрештою, завжди найбільше говорив мій батько. Але керувала всім моя мати. Саме вона показувала батькові, що йому час угамуватися і дати іншим людям шанс висловитися, показувала гостям, коли їм час було повертатися додому. А нам дозволяли залишитись у вітальні та слухати дорослих. Це давало нам напрочуд приємне відчуття затишку. Пам’ятаю, як одного разу батько плакав, коли дядько Альфред, нещасний п’яниця, нарешті, знайшов для себе Ісуса. Коли батько, рік по тому, дізнався, що Альфред помер в Осло від передозування, він проїхав чотири тисячі кілометрів, щоб забрати Альфредове тіло і привезти його сюди, заради гідного поховання. Ти