Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

Одного року настає визволення. Приходить разом із молодою весняною бурею близько Зелених Свят, коли дні вже дуже довгі. Раптом чується шум, наче порив сильного вітру, і наповнює весь ліс, у якому росте Якуб. З’являються також язики немов з вогню, які розділяються, і на кожному з дерев спочиває один. Стихія гуркоче й молотить блискавками, гнів небес котиться по світу. Великі смуги лісу падають на коліна й гинуть у пожертві ненаситним божествам дощу й грому. Буки й дуби, і модрини, й дерева, що ростуть у тінистих ущелинах, ярах, а також у молодих лісах і очеретах, над ріками чи ставками, в лісових нетрях і тих частинах лісу, які лежать недалеко від людських садиб, і принесені сюди вітром черемха й терен, а також берези, сосни й вільхи — усе, що тільки росло в лісі, проголошувало мовою вогню велику справу знищення.

Усе це триває недовго, а для дерев — іще менше. І коли після вогню приходить шелест лагідного повіву, а з тим шелестом — сонце, стільки сонця, скільки ще ніколи не було, Якуб уже знає. Бук-батько лежить поряд, розтрощений блискавкою і мертвий, хоча все ще зелений, бо дерева не вмирають так легко. Однак, це не має значення, бо важливим є світло, яке після падіння великого дерева ллється з неба життєдайним струменем.

Якуб вистрілює вгору, випускає гілку за гілкою. Швидше, прудкіше, бо не він один віддавна чекав на смерть батька. Ті з його братів, яких буря надто рано позбавила влади батька й матері, ростуть, щоправда, швидше, але й легше падають жертвами цвілі, хробаків, диких тварин і засухи. Немолодий вже Якуб укорінився, однак, добре і знає, як розпоряджатися водою. Тому молоді помирають, а він, міцно тримаючись землі й прикритий товстим панциром кори — живе й росте. Ще далі вгору й ще далі вглиб. Так.

Поки він дозріє до розмірів свого батька й дасть плоди, минуть наступні пів століття. Модрини й сосни швидко переростуть його — о, дуже швидко! — але Якуб уже надивився на світ і знає, що ці дерева призначені жити шалено, померти раптово й перетворитися на порохно, з якого черпатиме він сам, бук, володар карпатського лісу. Тим часом у його тіні виростають перші букові сіянці, його сіянці.

Уже раніше бувало, що він давав плоди, але то були радше порожні шкаралупки або несформовані повністю горішки, а їхня доля була як у першого снігу: вони мали померти й зникнути, і стати частиною землі. В лісі-бо навіть плоди-викидні мають своє місце.

Наймолодші з Якубових дітей обіцяють, однак, бути добрими, і він хоче, щоб жили вони добре і довго, здоровими й сильними.

Тому ділиться з ними своїм теплом і зібраною біля коренів водою, але водночас тримає їх у напівтемряві, аби не розросталися надто буйно, м’якими й позбавленими скелета, як бур’яни, які сьогодні є, а завтра їх немає. І бачить Якуб, що це добре.

Нехай ростуть серед кущів підліска, нехай їхня кора стає твердою, а лико міцним. Нехай ненавидять його, нехай бажають йому смерті, нехай його опіка буде оковами, які пригнічують і обтяжують, якщо вже так має бути; бо це також добре. Таким-бо є лісовий закон, а Якуб уже старий і відчуває цей закон у собі, відчуває його в коренях і відчуває його в гілках. Бо знає, що він не тільки частина лісу, а весь є лісом. І тільки молодим деревцям, які швидко ростуть, може здаватися, що є інакше, що вони є чимось зовсім окремим від лісу. Їм і бур’янам підліска, які живуть дуже недовго, аби помітити залежності, частиною яких вони є.

Якуб знає, що коли він помре, то не помре насправді. Так буде, поки існує ліс. І навіть коли Слава будить його і Якуб не має вже листя, ані коренів, ані лика, лиш тіло і кров — навіть тоді, повертаючись до хати, Якуб несе в собі ліс.

XXIV. ПРО ТІЛА, ПЕРЕТВОРЕНІ В РІЗНІ ФОРМИ

Повідають, що під час перебування у Слави Якуб втілювався в різних істот, бо це важлива частина науки чарів.

— Ти не маєш серця, тож ти не є собою. А не будучи собою, можеш бути ким завгодно, — часто казала вона йому. — І міг би навчитися чарів. Брак серця дуже в цьому допомагає.

Але не дозволила Якубові чарувати самому, і це вона вибирала йому нові постаті. Бував він дикою гускою, і бував мурашкою. Бував вовком, оленем і вівцею. Бував краплиною роси, яка живе найменше з усіх створінь; народжується сама із себе удосвіта й гине, ледь-но зійде сонце, і так собі живе нізвідки в нікуди.

У кожному вигляді йому подобалося, за винятком каменя. Бо камінь є витвором досконалим, без початку й без кінця, ідеально такий самий до самісінької середини, і не потребує нікого й нічого, навіть самого себе. Не мусить їсти й майже зовсім не ворушиться, бо за рік проходить шлях, рівний величині піщинки. Не кривдить, не чинить опору, не змінюється. Є.

Якуб скулився в глибині своєї каменистості й вив би, якби мав чим. Слава мусила щось відчути, бо швидко перетворила його знову в людину. Потім три ночі поспіль Шеля спав сторожко, як заєць, бо глибокий сон дуже схожий на смерть, а смерть — на життя каменя.

Зате найбільше до снаги було Якубові бути котом. Він тоді безшумно вислизав з хати й вертався через годину або через три дні. Для кота час не існує. Його кликала ніч, кликали місця темні й приховані, а він ішов, скоряючись поклику крові. Як чудово відчувати гнучкість і силу свого тіла, рухатися швидко, як вітер, і безшумно, як смерть. Бути собою для себе, нікому не підлягати, ні від кого не залежати. Так.

Лиш бувши котом, пізнав Якуб, що то значить: мати тіло. Для людини тіло є тільки додатком до тієї темряви за очима, про яку кожен говорить «я». Людина буває своїм тілом нечасто — хіба тільки в танці, в коханні і в хворобі. Та й тоді не завжди.

Кіт — це створіння досконало земне. Не