Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

має душі, бо весь міститься в собі. В небо не дивиться, бо немає на небі нічого цікавого для кота. Стати котом — це скинути із себе шкаралупу людськості, виплутатися з пут сумління. Це означає їсти, коли ти голодний, вбивати, коли є така потреба, брати самку, коли настає час тічки, вмирати, коли приходить смерть, вмирати докладно й безповоротно, бо немає ніякого котячого неба ані котячого пекла, і якщо хтось такі речі собі уявляє, то нічого в котах не тямить.

Коли Якуб повертається у своє тіло, то замислюється, що б сталося, якби він загинув у постаті кота. Чи зник би й пропав, а чи блукав би невідомо де й для чого, як Хана? І часом його жахає ця думка про неіснування, а часом навпаки. Бо не мати душі — це також означає не боятися панів, цісарів, князів, батьків, матерів ані богів. Котові байдуже до тронів, зверхності й панувань.

Одного дня зайшов Якуб у постаті кота досить далеко від Славиної хати. Травень, який наближався до свого кінця, вів його, аж врешті-решт дорогу перетяв лісовий струмок. Він весело дзюрчав на дні яру, зарослого живокостом і дикою морквою. Яр був не дуже широкий, але Якуб все одно не зміг би його перескочити одним стрибком. Тому він пішов праворуч, за течією, і йшов, може, довго, а може, недовго, поки не натрапив на кладку.

Уже мав на неї ступити, вже навіть поставив на неї одну лапу, але одразу ж і забрав. Бо на другому боці сидів інший кіт, чорний, із жовтими очиськами. Демонстративно не звертав на Якуба найменшої уваги, поглинутий лизанням передньої лапи.

Якуб подумки вилаяв самого себе. Кіт — це тільки кіт, в обійсті Слави їх завжди тинялося принаймні кільканадцять. Він жваво скочив на кладку й рушив уперед із задертим хвостом. Встиг зробити, може, з пів десятка кроків, а може, з десяток, коли це чужий кіт прищулив вуха й засичав по-зміїному. Якуб пригадав собі, що в кожного кота раз на три роки вселяється диявол.

— А в тебе коли вселиться? — запитав чорний котяра. — Бо в мене сьогодні.

Якуб завагався. Сів на кладці, нервово облизав мордочку, махнув хвостом вліво, махнув направо, намагаючись не дивитися на чужого кота.

— Ти мене боїшся, — наїжився чорний. — Ти відьмин придупок, тебе й справді страх скував! Кота боїшся!

Слова котиська вкололи Якуба тим відчутніше, що були правдивими. Бо боятися Бога, хвороби й умирання — то так. Але кота?

Він силувався нагрубити котярі, дзусь, байстрюче, але з мордочки добулося тільки ображене нявкання. Чужий бридко й зовсім не по-котячому розсміявся, що ще сильніше розсердило Якуба. Шеля скочив уперед, легко, легесенько, бо в цьому тілі стрибалося дуже добре.

Пазуриста лапа тарахнула його по голові, з лівого боку, з правого, знову з лівого. Якуб не розумів, що діється, удар ішов за ударом, щось запульсувало в правій щоці, нічого не видно, лиш чути розлючений виск чужого кота, вуха прищулені, ікла в перекривлених яснах, сморід з пащі, дикий, диявольський вереск супротивника. Тільки це.

Про те, що злетів з кладки, він здогадався, коли з плюскотом впав у струмок і відбив собі бік об камені на дні. Вода кусала крижаним холодом. Шеля борсався, хотів покликати на поміч, але з першим же нявканням вода залила йому горло. Фиркаючи й пирхаючи, він вибрався зі струмка трохи далі, бо хоча течія була бистрою, але глибоко не було. А чорний кіт сидів посеред кладки й сміявся, і сміявся, і сміявся.

Увечері, знову трансформований Славою у людську постать, Якуб ретельно оглянув себе в дзеркальці з відполірованого шматка металу. Але ні — ані сліду подряпань на обличчі. Так він і сидів, вдивляючись у свою пику, і навіть не помітив чорного котяру, поки той не скочив йому на коліна й не вигнув спину. Якуб машинально погладив звіринку. Кіт почав впихати голову під його долоню, тертися об неї і мурчати, аж стукало в кістках.

— Під борррродою ще, мррррурррррр…

Якуб підскочив як ошпарений і скинув кота з колін.

— Звідки тут взялося це бидло?!

— Сам ти бидло, — пирхнув котяра; ображений, він сів у куточку й узявся лизати передню лапу.

У дверях кімнати з’явилася Слава.

— Замазура? — спитала. — Як це, звідки? Отримали його від Анни і Йоахима Пекелків як плату за те, що Анна нарешті завагітніла.

— Але ж то був півень, а не кіт!

Слава занепокоєно схилилася над Якубом.

— Мабуть, не треба мені тебе так часто перетворювати. Ти ще не досить набрався сил після зими.

— Я що бачив, те бачив. Як кажу, що півень, то півень.

— Краще відпочинь, мій гарненький.

Ще якийсь час поралася в кімнаті, а Замазура з муркотом терся об її литки. Врешті-решт пустельниця поставила перед котом щербату мисочку з молоком і вийшла. Якуб приглядався до цього в понурому мовчанні.

— Ну, і чого витріщився? — Замазура схилився над мискою і гордо задер догори хвіст. — Кукуррріку, мррр.

XXV. ПРО КОТЯЧЕ ЖИТТЯ І ПРО КОРИСТЬ ВІД ПИТТЯ ГОРІЛКИ

Повідають, що дружба часто народжується зі взаємної нехоті, і саме так було з Якубом і Замазурою. Коли весна розквітла білим бузком, вони обидва вибиралися в котячому вигляді у довгі мандрівки. Замазура не раз водив приятеля до стодол і на горища, де напівдикі кицьки годували виводки пухнастих кульок, які тихенько пищали.

— Мої діти, — казав він тоді з гордістю.

Якуб нічого не відповідав, бо в котячому тілі не міг промовити ні слова: язик робився задубілим, як шматок кори, а вуста не слухалися його і не хотіли складати звуків. Він лиш із підозрою поглядав на компаньйона. Бо і як Замазура міг породити стільки кошенят, якщо в березні він ще був півнем.

А котяра тоді глузливо мружив закислі очі й казав:

— Коли мені ці діти підростуть, навчу їх піяти.

Лупцювали тоді пазурами один одного по морді, і було їм добре.

Траплялося їм дістати не тільки один від одного, але також і від кицьок, коли підходили надто близько до гніздечок. Гадане батьківство Замазури не давало йому жодних пільг, діставав він так само часто, як і Якуб.

— Усі баби під сонцем однакові. Сьогодні тебе пестять, завтра гамселять по голові, — твердив пізніше котяра й своїм звичаєм брався лизати лапи.

Однак деякі кицьки, ті, потомство яких уже встигло підрости, підбігали до обох котів і нібито пирхали, але так насправді лащилися і охоче задирали хвости. Замазура брав їх швидко і брутально на