Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

— Не спробуєш? — дивувався чорний кіт.

Дивувався сам собі також і Якуб, бо самки були гнучкі, як лозини, і мали м’якеньке хутро, а від їхнього запаху котячі прагнення грали в нього під шкірою. Але ні, не спробував, бо сором гриз йому кишки, сором Якуба перед самим Якубом. Ну, бо як це так — кицьку? Тварину? Видно, Шеля в котячому тілі залишався людиною, бо тим, що відрізняє людину від тварин, не є розум ані душа, а лиш сором.

А одного разу вийшли на сонячну, зарослу коноплями галявину. Галявина лежала на вершині широкого плаю, а в ущелині обіч неспішно дзюрчав маленький струмок. Над його берегом тулилася хатка, незграбна, як скорчений від старості дід, схована в тіні такої ж кострубатої яблуні, яка невідомо звідки взялася посеред лісу. Халупа зовсім не мала вікон, а через продуховину в даху виходив синій дим, несучи запахи різкі, але приємні.

Замазура понюхав у повітрі й радісно вигнувся.

— Це добре місце. Ходімо.

Вони рушили підстрибом через конопляне поле, одним стрибком перескочили струмок і наблизилися до хатини, біля якої паслася бура коза.

— Слава Йсу, — вклонився козі Замазура. — Господар удома?

Коза нічого не відповіла, лиш придивилася на котів із удаваною, повною кмітливості тупістю в очах, як то кози мають у звичаї, і далі жуючи конопляний паросток.

— Дома чи не дома, це зараз побачимо. — З хатини вибрався бородач з обвислими щоками. Від нього несло перетравленою горілкою і зіпсованими зубами. — Що ти тут робиш, кошлатий?

— Сумував я, вчителю.

— Е, не бреши. Наче я тебе, шельму, не знаю. Чого хочеш?

— Напився б я, вчителю. Де ж, як не в тебе?

— Молока не маю. Мокош у день дає горнятко, найбільше два.

— Молоко котам шкодить, — облудно запевнив Замазура. — Може бути самогон.

Тож дід налив до мисочки каламутної рідини з керамічного бутля. Котяра ликнув один раз, пирхнув і настовбурчив вуса.

— Ух, міцний, зараза, — схвально ствердив він. — Від двох до трьох частин вогню.

— Дві й пів. — Старий присів на порозі. — Чому ти у Пекелків не сидиш? Волочишся, і ще якогось голодранця привів.

— Пекелки самі мене відьмі збули. Але з вигодою для мене, бо завдяки тому я зустрів оцього бешкетника.

— Я Якуб… — юнак виступив вперед.

— Знаю я, хто ти такий. Ти відьмин бахур.

— Зовсім не…

— Але будеш, — обірвав його дід. — А це так, наче ти вже.

— А ви хто такий, що знаєте, що буде, а чого не буде? — наїжився Якуб. — Я сам вирішу, чиїм бахуром стати.

Старий тільки розсміявся, і на мить його опухла пика стала не такою бридкою.

— Я — Лихий Чоловік, — сказав. — Лихий, а що гірше, старий. Більшість людей живе довше, ніж треба. Коли ти старий, то час стає прозорим, як вода в струмку. Що було, що буде — все відомо наскрізь, і немає нічого, чого б уже не було раніше. І я знаю, ким ти є, і знаю, про що ти забув. Нічого нового на світі, і все лиш один хуй, так навіть пише в Біблії Господь Бог.

— Так і пише? — зацікавився Замазура.

— Сам почитай, як такий цікавий.

— Котам ні до чого знати літери. — Замазура гордо вигнувся. — Коти вищі за слова й імена. Словом можна зв’язати людину, але не кота.

— Пієш чи балабониш? Такий із тебе кіт, як із мене Божий святий. Останнім разом, як я тебе бачив, ти мав пера і кудкудакав.

— По-перше, я піяв, а не кудкудакав. Кудкудакати будь-яка квочка може, а піяти — тільки шляхетний півень, — обурився котяра. — А по-друге, це неправда. Щось тобі, вчителю, привиділося.

— А тепер ти, коте, брешеш як собака, — втрутився Якуб. — Бачиш, не один я пам’ятаю, як ти був півнем. Посунься трохи від миски, не вижлукти всього сам.

— З миски хочеш пити? — посміхнувся Лихий Чоловік. — Як тварина?

Тільки тоді Якуб зрозумів, що має вже не котячі лапи, а руки, і що стоїть без зусиль на двох ногах, і не нявчить, а говорить як людина, цілком звичайно. Для певності обмацав собі обличчя. Ані сліду хутра, ані сліду котячих вусів, лиш м’який юнацький заріст, бо цілу зиму й під час перебування у пустельниці жодного разу не голився.

Лихий Чоловік захихотів.

— Бачиш, якось не беруть мене різні ілюзії, якими всі себе оточують. Може, для мене, старого, не тільки час є прозорим, але також і люди. Мабуть, тому я лихий.

— А ви теж, пане, заклинаєте? Як Слава? — запитав Якуб.

Дід лиш махнув рукою.

— Немає чарів, є лише обман. Заклинати — це обманювати. Знімати чари — це показати правду.

— Ну, то ж ясно бачите, що я кіт. Найправдивіший з правдивих. — Замазура дочиста вилизав мисочку.

— Ніякий ти не кіт, ти такий брехун, що геть зовсім забув свій справжній вигляд, — ствердив старий. — Вип’єш іще?

— Хворого питають! Напій такий файний, що якби я відмовився, то мусив би сповідатися.

— Ага, я вже уявляю собі тебе на сповіді.

— Бо не відмовляюся від турбот про свою душу. — Кіт потерся об криві ноги старого.

— Ну, то почекай, наллю гостеві, бо ми через те твоє базікання зовсім про нього забули, аж соромно.

Лихий Чоловік поставив на абияк збитій лавці два брудні кухлі й налив до обох золотистої горілки, ущерть, аж по самі вінця. Показав Якубу на ослінчик з березового пенька, а сам присів на порозі й долив коту горілки до миски. На хвильку зник у викопаній в землі грубі й повернувся зі шматком паштету й солоною ріпою на закуску.

— Із зайчика й рябчиків. Дарунок лісу. — Замазура уважно обнюхав паштет. — А від кого ж то маєте дозвіл на полювання в панському лісі, вчителю?

— Від самого Господа Бога. Дав він Адамові в Раю владу над усією худобою, тож і мені вона належить як нащадкові Адама по прямій лінії.

— Цікаво, що б на це вельможний пан сказали.

— Не нявчи, котяро, бо ти теж худобинка. А вельможний пан хай мене в дупу поцілує. О. — Лихий Чоловік встав, повернувся задом, спустив штани й продемонстрував порослий сивою щетиною зад. — Не будуть мені тут вельможні пани Боже Слово порушувати.

— Вельможні пани ні, але з тим браком молока серед людей проблеми. Могли б щось із тим зробити, вчителю.

— Сам знаєш, хто краде молоко і для кого.

— Знати — то одне, а щось із тим зробити — інше.

— Перше — то не моє, а друге ще менше. Я Лихий Чоловік. Піду в село, скажу, хто краде,