Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

— Але чому Петро в карцері? — запитала мати.

— Мабуть, щоб ми зовсім не сиділи без діла, охоронці змушують нас виконувати певні роботи: занести дрова для пічки, мити приміщення й прибирати на кухні. Три дні тому Петро отримав завдання помити велику залу, він тихенько працював, коли ввійшов лейтенант Гамільтон у чоботях повністю в багні. Цей поганець обтрусив їх посеред щойно вимитої Петром кімнати.

— І що?

— Ти ж знаєш нашого сина? Він гордий і запальний. Переконаний, що офіцер зробив так навмисне, він вилаяв його. Лейтенант засміявся йому в обличчя й далі оббивав чоботи на кожному кроці, щоб більше болота лишилося на паркеті. Петро наздогнав його й, не попереджаючи, кинув швабру йому під ноги.

— Ой!

— Гамільтон упав на коліна. Зрозуміло, що всі в’язні вибухнули сміхом. На Петра відразу одягли кайданки й посадили в карцер.

— Жахливо! І на скільки днів?

— Військовий високого рангу мені казав, та я не зрозумів. Я все чекаю, коли він знову прийде, щоб більше розпитати.

— Незнання мови, — сумно відповіла Ліна, — ми майже так само обмежені, як і Толя, який усе життя живе в тиші.

— Чи визначили точну дату, коли вас відправлять? — запитала Олена.

— Ще ні. Та не будемо про це. Скоро дізнаємося. Розкажіть краще, як почуваються Толя й Поліна. Мені сказали, що в доньки сильні опіки.

— Через холод і хурделицю я була у неї всього один раз. У неї явно зостануться рубці. А Толя повернувся з притулку.

— Що?! Толя був у притулку? — вигукнув батько. — Наш хлопчик не божевільний! Чому вони його там зачинили?

Ліна розповіла про їхнє життя після пожежі, наголошуючи на сміливості Олени та її незворушності, коли потрібно було довести, що Толя — розумний хлопчик.

— Ти могла б привести його із собою, — сказав її чоловік. — Я хочу його побачити.

— Я так і хотіла, але сьогодні вранці він загрипував. Його краще було лишити під опікою однієї з черниць.

До них підійшов військовий. Олена, яка стояла дещо позаду, відразу впізнала офіцера Сміта, який минулої осені подумав, що вона Петрова дружина.

— Доброго дня, мадам, — він привітався з нею англійською. — Мені стало відомо, що пожежа викинула вас на вулицю. Сподіваюсь, ви та ваша сім’я знайшли вихід із ситуації.

— Так, дякую, на цей час ми розмістилися в жіночому монастирі.

Відчуваючи, що солдат симпатизує їй, вона наважилася тихо запитати його про промах Петра і про дату відбуття затриманих.

— Одразу після Нового року ми отримали документи на відбуття. Ми повідомимо чоловіків, як тільки повернеться майор. Він має бути тут вже 4 січня.

— Якщо списки вже складено, чи не могли б ви повідомити мені вже сьогодні? Офіцер вашого рангу напевне має знати.

До своїх лестощів вона додала сповнений захоплення погляд. Спокушений очима з фіолетовим відтінком і намагаючись показати свою значущість, він погодився.

— Якщо обіцяєте тримати в таємниці, я міг би повідомити вам дату відправки вашого чоловіка і свекра.

Цього разу Олена стрималася, щоб не засміятися, почувши, що Сміт знову приймає її за Петрову дружину.

— Дуже мило з вашого боку. Можу запевнити, що я збережу таємницю.

— Тоді йдіть за мною, список у кабінеті в майора.

— Але мені не хотілося б, щоб у вас були неприємності через мене.

Сміт змовницьки підморгнув їй.

— Я ж не збираюся видати вам військову таємницю, багато людей уже знають про це.

Олена повернулася до Тефаняків, які нічого зі сказаного не зрозуміли, бо розмова відбувалася англійською.

— Лейтенант погодився сказати мені, коли вас відправляють, — сказала вона пошепки.

І поспішила за офіцером. Коли повернулася до своїх друзів, то вже мала інформацію. Відправлення планували на понеділок, 1 лютого. Місце призначення визначене — табір Спіріт Лейк в Абітібі. Окрім того, переконавши офіцера, як вона захоплена тим, що він може зробити на своїй посаді, вона отримала ще й дозвіл відвідати Петра.

— Ви можете піти зі мною, — сказала вона Ліні з Миколою.

Брудний, із запалими очима, хлопець знемагав у глибині погано провітрюваного карцеру. Він зрадів, коли їх побачив.

— Питаю себе, скільки часу вони мене тут триматимуть. Ніхто нічого не каже, — поскаржився він. — Ти могла б попитати того офіцера, Олено?

І показав на лейтенанта Сміта, який чекав у коридорі.

— Спробую.

Коротко перемовившись з офіцером, вона повернулася до Тефаняків.

— Звинувачення, висунуте проти тебе, серйозне. Збройний напад на офіцера.

— Що? Збройний напад! Та вони з глузду з’їхали! — вигукнув юнак. — Я тільки змусив перечепитися ідіота, який знущався з мене.

Олена зробила йому знак говорити тихіше й дуже серйозно додала:

— Ти маєш виказувати більше поваги до влади. Іде війна, не забувай, ми живемо в країні, яка є ворогом нашої.

— З нами поводяться, як із тваринами, — розходився Петро. — Нас напхали один одному на голову, і єдиною свободою є мити підлогу чи туалети, а ще занести дров, що обігріти приміщення. Мені вже не терпиться поїхати до Спіріт Лейку. Ми хоч будемо там на свіжому повітрі, посеред лісу.

— У концтаборі! — кинула мати.

— Є ще дещо, — додала Олена невпевнено. — Він не певний, що тебе відправлять до Спіріт Лейку. Тебе спочатку судитимуть.

— Що? — пробурчав хлопець і занепокоївся.

— Ти впевнена, що кажеш? — наполягав Микола. — Петро має постати перед військовим трибуналом?

— Ви — військовополонені. Ти маєш постати перед правосуддям.

— Що мені загрожує?

— Я не знаю. Можливо, опинишся у військовій в’язниці чи на примусових роботах. Лейтенант Сміт не може нічого сказати щодо цього.

Тефаняків це приголомшило.

— З цього боку Атлантики, далеко від поля бою, ми часто забуваємо, але тут теж іде війна, — сумно зронила Олена.

— Що можна зробити, щоб завадити цьому? — запитав Микола.

— Я питала лейтенанта, як можна витягти Петра зі скрути. Він уважає, ми не можемо нічого вдіяти — тільки чекати.

— Дякую, — проказав до неї Микола. — На щастя, ви з нами. Говорити багатьма мовами — безперечна перевага в такій ситуації, як наша. Антон був далекоглядним, коли навчав вас англійської.

— Його бажання полишити Україну з’явилося не в день убивства Франца-Фердинанда. Він давно збирався й готував нас до цього. Шкода, що він погано