Читати книгу - "Скорочено Майстер і Маргарита"

всі троє сідали на коней, підняла руку для хресного знамення, але Азазелло грізно крикнув їй, що руку відріже. Він свиснув і коні, ламаючи гілки на липах, піднеслися і врізалися в чорну хмару. Майстер сказав, що хоче попрощатися з містом. Вони летіли, а гроза наздоганяла їх. Пролетівши над містом, вилетіли у гай, де була розташована клініка Стравінського. Тут Маргарита і майстер злізли з коней, а Азазелло залишився їх чекати.

Майстер увійшов у палату Івана попрощатися з ним, бо той був єдиною людиною, з якою майстер говорив останнім часом. Іван впізнав майстра і все відразу зрозумів, коли глянув на підлогу, на якій не було тіні майстра. Іван дав слово не писати більше віршів, бо його цікавить тепер зовсім інше. Майстер сказав, що нехай Іван напише продовження того, що почав він. Почувся свист — майстру час летіти. Іван затримав його ще, запитавши, чи знайшов він ту, що так кохав, чи залишилася вона йому вірна. Від стіни відділилася Маргарита, в очах її була скорбота, коли вона дивилася на юнака. Вона поцілувала його в чоло і сказала, що у нього все буде добре. Ледь чутно майстер прошепотів: "Прощавай, учень!" і розтанув у повітрі, разом з ним розтанула і Маргарита.

Іван сів у ліжку і тривожно застогнав, гроза вирувала за вікном, але турбували Івана голоси в коридорі. Він покликав Параскеву Федорівну, вона увійшла стурбована, хотіла кликати лікаря, але Іван відмовився і запитав, що тепер сталося в палаті, яку займав майстер. Стара жінка не могла подолати своєї правдивості і сказала, що його сусід помер. З Іваном не сталося нічого страшного, він тільки загадково сказав, що впевнений — зараз у Москві померла ще одна людина, він навіть знає хто — жінка.

Глава 31

НА ВОРОБЙОВИХ ГОРАХ

Від грози не залишилося й сліду, і через усе місто перекинулася яскрава райдуга. На горі виднілися чорні силуети Воланда, Коров'єва і Бегемота, які сиділи на чорних конях і дивилися на сонце, що ламалося у тисячі вікон. У повітрі зашуміло, і вилетів Азазелло, у хвості плащу якого летіли майстер і Маргарита, вони приєдналися до почту Воланда. Якийсь час стояли мовчки, потім Воланд велів прощатися. Майстер підбіг до прірви і подивився на місто, адже він залишав його тепер назавжди, а до цього треба звикнути. Бегемот попросив у Воланда дозволу свиснути на прощання. Той зауважив, що це може налякати даму. Але Маргарита й сама просила його про це, бо перед дорогою їй стала сумно, вона навіть боїться, що все може скінчитися сльозами, то нехай розсмішить Бегемот. Бегемот свиснув. З дерев посипалися сухі гілки, зграя ворон знеслася у небо, на річному пароплавчику у пасажирів знесло кілька капелюхів. Коров'єв зауважив, що свиснуто так собі, середньо. І попросив дозволу теж свиснути. Воланд суворо відповів, щоб тільки без ушкоджень. Коров'єв свиснув. Маргарита свисту не чула, а побачила тільки, як її кінь відлетів сажнів на десять, поруч вирвало старий дуб, а річний пароплавчик з неушкодженими пасажирами викинуло на берег. Майстра злякав цей свист, і він кинувся до тих, хто чекав на нього. Воланд запитав, чи прощання відбулося. Майстер подивився сміливо в очі Воланду і сказав, що все вже відбулося. Тоді Воланд страшним голосом крикнув: "Пора!" Коні понеслися, чорний плащ Воланда накрив усю кавалькаду.

Глава 32

ПРОЩЕННЯ І ВІЧНИЙ ПРИТУЛОК

Чарівні чорні коні втомилися і несли верхових повільно. Ніч наздоганяла їх, летіла поруч, викривала обмани, і коли Маргарита відкрила очі, вона побачила, як змінилися ті, хто скакав поруч з нею. На місті того, хто в картатих штанях і тріснутому пенсне залишив Воробйові гори під іменем Коров'єва-Фагота, скакав тепер темно-фіолетовий лицар з обличчям, яке не знало посмішки. Маргарита запитала Воланда, чому Фагот так змінився, і Воланд пояснив, що колись дуже давно цей лицар дуже невдало пошуткував про світло і пітьму, і йому довелося шуткувати набагато довше, ніж він передбачав, але сьогодні така ніч, коли зводяться рахунки, лицар свій рахунок оплатив і закрив.

Ніч відірвала пухнастий хвіст Бегемота, розкидала болотами його шерсть, і той, хто був котом, тепер виявився худеньким демоном-пажем, найкращим блазнем, який коли-небудь існував. Летів Азазелло, в якого щезли потворне ікло і більмо на оці, обидва ока тепер його були однаково пусті і чорні, а обличчя біле і холодне, як і належить демону-вбивці. Себе Маргарита побачити не могла, але добре бачила майстра: волосся його стало біле і зібралося у кіску, яку роздував вітер, на його ногах були лицарські ботфорти із зірочками шпорів. Змінився і Воланд, але Маргариті здалося, що кінь його з чорного мороку, грива — хмара, а шпори вершника — білі плями зірок.

Вони летіли довго, аж доки Воланд не зупинився на кам'янистій вершині, де місяць висвітлював крісло і чоловіка, що сидів у ньому, а поруч великого собаку. Вершники зупинилися. Воланд сказав майстру, що його роман прочитали і пожалкували, що він незакінчений, ось тому Воланд вирішив показати майстру його героя. Біля двох тисяч років сидить він на цій площадці і спить, але коли місяць у повні, його мучить безсоння, мучить воно і його собаку, хоробрий пес нічого не боявся, крім грози, але той, хто любить, повинен розділити долю того, кого він любить. Маргарита запитала, а що цей чоловік говорить, звертаючись до місяця. Воланд пояснив, що він бачить місячний шлях і хоче ним йти, але не може, хоче говорити з арештантом Га-Ноцрі, але ніхто до нього не приходить, тому він говорить сам до себе, говорить, що охоче помінявся б долею із злиденним Левієм Матвієм. Маргарита запитала, чи це не забагато: дванадцять тисяч лун за одну луну. Воланд глянув на неї і нагадав історію з Фрідою, але тепер вона може не турбуватися, тут все буде правильно. Несподівано Маргарита крикнула так, як вона кричала, коли була відьмою, щоб його відпустили, але тільки каміння попадало з гори. Воланд сміявся: не треба кричати у горах, не треба і просити за нього, бо за нього просив