Читати книгу - "Ніхто тебе не врятує, Ксана Рейлі"

Дан

Анна все ще лежала непритомна, коли я заніс її до себе в спальню та поклав на ліжко. Моя долоня обережно торкнулася її лівої щоки, на якій залишилися сліди від ударів. Я забрав з неї свій піджак, яким вкрив її тіло, коли підняв Анну на руки в тому підвалі. Мені здавалося, що я мало не помер від хвилювання. Як тільки мені повідомили, що Анну наказали замкнути в підвал, я одразу ж зрозумів, що її будуть тримати. Але я не очікував побачити дівчину такою… зламаною. Переді мною лежало понівечене тіло Анни, вкрите синяками, подряпинами та брудом. Це була не та сильна дівчина, яку я знав раніше.

Я не хотів поки будити її, тому обережно витер мокрим рушником усі брудні сліди на тілі Анни. Обережно відкинув передні пасма волосся з її обличчя. Очі були заплющені, дихання рівним, а обличчя максимально розслаблене. Груди стиснуло від почуття провини. Я не мав погоджуватися на те, щоб працювати в клубі. Мені треба було зробити усе, аби залишитися поруч з нею. Але ж вона не хотіла цього.

Деякий час я дивився на неї, вивчаючи кожен сантиметр її шкіри. Анна не була хорошою — це факт, але вона не заслужила того, що з нею зробили. Такі думки абсолютно суперечили тому, що я думав про неї раніше. Колись мені хотілося її вбити, та тепер я був певен, що не зроблю цього. Навіть якщо мені під дулом пістолета накажуть пристрелити її — я не зроблю цього…

Сьогодні мої руки опинилися в крові, адже я вбив декількох псів Руслана, щоб врятувати Анну. Скоро він дізнається про це, помітить тіла та зникнення Анни. Тоді він почне нас шукати, але не врахує один-єдиний момент: я знайду його першим. Знайду та змушу відповісти за те, що він зробив з нею.

Краплі гарячої води стікали по моїй спині, коли я стояв у душовій кабіні та майже до почервоніння тер шкіру своїх рук. Я ненавидів убивати, але став вбивцею, щоб помститися за смерть моїх рідних. Коли ти на власні очі бачиш смерть, чуєш її, відчуваєш запах, то буквально стаєш їй хорошим другом. Я уклав угоду зі смертю тоді, коли присягнувся убити всіх Чорних. Але Анна, як виявилося, не була Чорною…

Пара у кабіні розчинилася, а по моїй шкірі вдарило прохолодне повітря. Двері відсунулися. Мені не варто було обертатися, адже я знав, що вона тут. Тендітні руки обійняли мене зі спини. Я напружився, коли дівчина притулилася щокою до моєї лопатки. Мій погляд зупинився на її зчеплених пальцях, а тоді я зауважив фіолетові сліди від мотузок та кайданів. Подекуди шкіра була здертою аж до мʼяса. Я заплющив очі та сильно стиснув долоні в кулаки.

— Я живого місця на ньому не залишу, — твердо сказав я крізь шум води. – Присягаюся.

Анна розслабила свою хватку, коли я почав розвертатися до неї обличчям. На ній уже не було тієї брудної білизни. Вона стояла повністю оголена, показуючи мені свої синяки та рани. Така маленька, тендітна, вразлива…

— Дякую, що врятував, — прошепотіла дівчина крізь сльози.

Анна ніколи не плакала біля мене, але я помітив, як по її щоках одна за одною скочувалися краплини сліз. Вона на мить завагалася. Її руки потягнулися до мого тіла, і вона раптом знову обійняла мене, наче відчайдушно шукала у мені підтримки. Вона уткнулася обличчям у мої груди, а я підняв свою руку та запустив пальці в її волосся. Іншою долонею я почав заспокійливо гладити її спину. Анна ридала в моїх обіймах, і я дозволив їй це робити. Ми мовчки стояли під струменем гарячої води. Вона чіплялася за мене так, наче я був єдиним, що у неї залишилося. Тільки Анна ще поки не знала, що це ненадовго…

Вона голосно шмигнула носом, а з її вуст вирвався важкий видих. Анна більше не плакала, але вона все ще була на межі того, щоб розридатися вдруге. Я взяв у руки сухий рушник та почав обережно витирати її тіло, намагаючись не завдавати болю. Вона сіпнулася, коли мої руки торкнулися нижньої частини її грудної клітки.

— Пробач, — винувато сказав я, стискаючи губи.

Мої рухи сповільнилися. Я почав ще обережніше витирати кожен сантиметр її шкіри.

— Усе гаразд, – хрипло мовила вона. — Я потерплю.

— Уже майже все. Я буду обережним.

Анна кивнула головою, а я присів навколішки перед нею, щоб витерти її стегна та ноги. Мої очі перетворилися на рентген, коли я водив поглядом по кожному синяку, запамʼятовуючи їхні знаходження. Руслан отримає їх усіх і навіть більше.

— От і все! – лагідно сказав я, підіймаючись вверх. – Зараз одягнемо тебе та вкладемо в ліжко.

Я обмотав рушник під її пахвами, а тоді обережно підняв Анну на руки. Вона тихо ахнула від здивування. Її великі очі зустрілися з моїми. Щоки дівчини злегка почервоніли, а кутики її губ ледь здригнулися.

– Ти не повинен нести мене на руках, — прошепотіла вона.

— Я хочу.

І більше Анна заперечувати не стала. Я відніс її назад до спальні та посадив на ліжко. Сам підійшов до шафи в пошуках чогось комфортного для неї. Мої очі зупинилися на звичайній білій футболці, і я взяв її. Коли повернувся до Анни, то вона уже зняла з себе рушник. Дівчина підняла свої руки, дозволяючи мені надіти на неї футболку.

— Ось так, – бурмотів я, стягуючи футболку вниз на її стегна. — Тепер ти готова спати.

— Але я не хочу спати, — сказала вона, піднявши на мене погляд. — Скільки… — Анна зглитнула. — Скільки вони тримали мене?

Я допоміг їй вкластися в ліжко, а вона раптом налякано схопила мене за руку. Це було щось схоже на прохання лягти поруч з нею, що я, власне, і зробив. Анна припала до моїх грудей, а я обережно обійняв її маленьке тіло, щоб не завдавати зайвого болю.

— Дві доби, — відповів я, перебираючи пальцями її вологе чорне волосся. — Сорок вісім годин… Пробач, Анно.

— За що? — здивувалася вона.

— За те, що не прийшов за тобою раніше. Якби я знав, то…

– Це не твоя провина, Дане. — Анна підняла голову вверх та глянула на мене. — Це я винна. Не варто було відштовхувати тебе від себе. Я просто… Дуже злякалася.

Я насупився та почав ще зосередженіше розчісувати пальцями її волосся. Раніше думав, що мені подобається рудий, але цей чорний… Він був таким магнетичним і привабливим. Здебільшого через те, що цей колір належав Анні.

— Злякалася своїх почуттів до тебе, — додала вона тихіше. — І я була дуже ображена, бо ти… Ти був з нею після того, як ми…

— Я не був з Беллою, — чесно сказав. — Не був ні з ким іншим, відколи ми вперше зайнялися сексом у твоєму кабінеті.

Анна здивовано розтулила рота та ледь піднялася, впираючись ліктями до моїх грудей.

— Чому тоді ти сказав, що був з нею? — спитала вона.

Я знизав плечима та обережно пальцями забрав вологе пасмо чорного волосся, що прилипло до її чола.

— Бо ти так подумала, а я вирішив не заперечувати. Це було простіше, аніж сказати тобі, що… – я запнувся, але варто було глянути їй в очі, як зізнання самі злетіли з моїх губ. — Що ти подобаєшся мені.

— Я подобаюсь тобі? – ошелешено спитала вона.

Я криво посміхнувся одним кутиком губ. Моя рука опустилася нижче. Я поклав свою долоню на щоку Анни та лагідно провів пальцем по її ніжній шкірі.

— Це щось значно більше, Анно, — прошепотів я.

— Наскільки більше? – поцікавилася вона, подарувавши мені свою чарівну усмішку.

Щось було таке грайливе у її голосі, що я теж несвідомо усміхнувся.

— Настільки, що готовий убити усіх, хто коли-небудь нашкодить тобі, — чесно сказав.

Анна сильніше притулилася до мене, а я тепер обіймав її обома руками. Мені хотілося сховати цю дівчину від усього жорсткого світу, від болю та страждань. Вона завжди була сильною — так! Але… Її зламали.

– Розкажи мені, – попросив я. — Розкажи, що вони робили з тобою? Я хочу знати.

Анна спочатку напружилася, але мої лагідні погладжування заспокоїли її. Вона глибоко втягнула повітря через ніс, а тоді почала розповідати.

Вона більше не плакала, а останні слова промовила майже пошепки. Я бачив, що Анна от-от засне від утоми. Можливо, на неї ще досі діють наркотики, якими її накачували.

— Він пошкодує про все, що зробив з тобою, – пообіцяв я. — Присягаюся, Анно, Руслан благатиме про смерть, про те, що я убив його швидко, але він буде страждати. Сорок вісім годин… Обіцяю.

Її пальчики лагідно вимальовували кола на моїх грудях. Анна заворушилася в моїх обіймах. Вона подивилася на мене. Уперше за останній час вираз її обличчя став жорстким.

— Я хочу його вбити власними руками, – твердо сказала вона.

Це не було прохання. Мабуть, це був наказ. Я кивнув головою, і вона знову лягла мені на груди. Мої обійми зігріли її, і вже за декілька хвилин я почув мирне дихання Анни. Здається, вона заснула.

Я лагідно провів пальцями по її руці. Прекрасно розумів бажання Анни вбити Руслана. Він принизив її, перетворивши на собачку, скривдив та завдав їй болю. Тепер це була її помста. І моя також…