Читати книгу - "Ніхто тебе не врятує, Ксана Рейлі"

Анна

Мене чимось накачали. Інакше я не могла пояснити того, що моя голова була важкою, а очі ледве розплющилися. З вуст вирвався тихий втомлений видих. Мій розмитий погляд зосередився на темній бетонованій підлозі. Коли нарешті змогла сфокусувати зір, то випрямилася на стільці. Мене звʼязали, що було цілком очікувано. Руки та ноги були до болю стягнуті мотузкою, що вʼїдалася в мою шкіру, залишаючи сліди та рани.

— Отямилася? – почувся в іншому кінці підвалу знайомий голос.

Я ледве стримала свій істеричний сміх. Руслан повільно підійшов до мене, і я підняла голову вверх, щоб глянути йому в очі. Він дивився на мене, наче вже переміг. Але поки я ще жива, він не зможе отримати нічого. Я не дозволю. Мій твердий погляд втупився в його очі. Я не боялася Руслана, бо він ніколи не виділявся особливою відважністю. Але він був жорстоким…

— Бідолашна, – прошепотів він, схопивши пальцями моє підборіддя. — Маленька дівчинка, яку кинули батьки та віддали в дитячий будинок.

— Вони померли! — прошипіла я крізь зуби.

– Як сумно, — Руслан закотив очі. – А потім мій милосердний дядько для чогось забирає тебе до себе та називає своєю дочкою. Він змушує повірити в цю брехню не лише нас, але і тебе. Скажу чесно, тобі непогано вдавалося прикидатися Чорною. Але ти ніколи не була нею по крові. Хоч як би ти не старалася, ти ніколи не була його донькою насправді.

— Він вважав мене своєю донькою, — з гордістю сказала я, здійнявши голову вище. — Він любив мене, оберігав, піклувався та навчав. З усіх вас він довіряв мені найбільше!

– Правда, — погодився чоловік, кивнувши головою. – Він виховав з тебе свою собачку, яка виконувала всі його накази та бігала за ним з висунутим язиком. Звісно, він довіряв тобі! Довіряв настільки, що хотів назначити тебе головою клану після його смерті. Але ти… Ти так сильно розчарувала його.

У мене всередині все завмерло, а до горла підступив неприємний клубок. Я багато помилялася у своєму житті, але завжди старалася чинити правильно. Коли саме я найбільше помилилася?

— Тоді, коли не догледіла за клубом, — продовжив Руслан, — коли не передбачила напад, коли погубила стільки наших людей, коли трахалася зі своїм охоронцем…

На цих словах його губи розтягнулися в жорсткій посмішці, а у мене в жилах кров охолола. Очі збільшилися від здивування, і я зробила невеликий схвильований видих.

— Звідки ти…

Руслан забрав свою руку від мого обличчя та всунув її в кишеню штанів. Він витягнув звідти свій телефон і ввімкнув якесь відео. Стіни підвалу заполонили гучні стогони, зітхання та голосні звуки сексу. Я заплющила очі, впізнаючи у цих стогонах власний голос. Мені захотілося опустити голову вниз, але Руслан сильно стиснув пальцями мої щоки та повернув мою голову так, щоб я бачила екран.

– Дивися! – прогарчав він мені в обличчя.

Я кліпнула декілька разів. Мені не треба було дивитися, бо я вже колись раніше бачила цю картинку у дзеркалі. Це був той момент, коли ми з Даном займалися сексом у моєму кабінеті після нападу на клуб.

— Звідки у тебе це відео? — спитала я, глянувши йому в очі. У голові запрацювали коліщата. – Якщо це ти встановив камеру в моєму кабінеті, то виходить, що і напад на клуб був спланований тобою.

Мене осяяло. Я пригадала кожну деталь нападу. Він був так професійно спланований, що його могла організувати людина лише з близького оточення. Руслан знав кожен куточок клуба, як своїх пʼять пальців.

— Молодець, — хмикнув він. Мені захотілося відвернутися, коли його великий палець погладив мою щоку. – Швидко збагнула.

— Навіщо ти це зробив? Ти вбив стількох людей, ти…

– Бо я хотів, щоб це була твоя помилка! Хотів, щоб Герман засумнівався у тобі. І ти дала для цього чудові підстави, коли вирішила порозважатися зі своїм охоронцем. Це було так необдумано, так легковажно.

— Це тебе не обходить! – закричала я та спробувала вирватися.

Але усі мої спроби лише робили мені боляче. Мотузка сильніше затягнулася на моїх запʼястях, а зайві рухи втомили мене.

— Твій батько… – Руслан схилив голову вбік. — Ой, вибач! Твій опікун. Він так не думав. Для нього були неприйнятними стосунки з охоронцями. Навіть якщо це просто секс.

Я опустила погляд униз, відчуваючи сльози на очах. Звісно, батькові було неприємно. Його дружина зраджувала зі своїм охоронцем. Для батька це стало неабияким ударом, а я… Я так само розчарувала його. Але Дан… Боже, я б не змогла протистояти. Точно не тоді, коли мене тягнуло до нього кожною клітинкою тіла. Якби тільки батько поговорив зі мною про це. Я б пояснила йому все, і він би зрозумів. Він би точно зрозумів.

– І саме це відео побачив твій батько вже у лікарні, — додав Руслан, шепочучи мені на вухо. – І тоді він вирішив не поспішати з тим, щоб назначити тебе наступницею. А тепер його вбили, і…

— Це ти його вбив? – закричала я. – Зізнавайся! Це твоїх рук справа?

Руслан випрямився та раптом засміявся. Він зупинився навпроти мене, дивлячись зверху вниз.

— Навіщо мені це робити, Анно? Він був старим і хворим. Рано чи пізно й так помер би. А свою місію я вже виконав, тож це була лише справа часу. У мене не було мотиву вбивати його, а от у тебе…

– Не говори дурниць! Ти сам прекрасно знаєш, що я б нізащо не зробила цього. Він був для мене усім!

— На жаль, інші так не думають. Гадаю, ти сама розумієш, який кінець на тебе чекає.

— Убʼєш мене? – спитала я, здійнявши підборіддя.

— Вибач, дорогенька. Не хочу, щоб ти заважала мені, тому іншого вибору особливо не залишається.

Я засміялася та похитала головою, дивлячись на людину, що буквально знищила мене.

– Ти такий покидьок! – просичала я.

Він лише хмикнув на мої слова, а тоді розвернувся, щоб піти геть.

— Куди ти йдеш? Убий мене зараз! Чому ти тікаєш? Агов!

Я здригнулася, коли металеві двері зачинилися. Звісно, він не вбʼє мене так легко від однієї кулі. Я знала, що на мене чекають знущання до того, як мені нарешті дозволять померти.

Сидіти звʼязаною у темному підвалі було нестерпно. Після того, як Руслан пішов, прийшов його вірний слуга, який знову вколов мені щось у шию. Не знаю, скільки я пролежала без тями, але наступного разу я прокинулася на підлозі, лише в білизні. Мої руки та щиколотки тепер були в металевих кайданах на короткому ланцюгу. Я потягнула їх на себе один раз, а потім ще раз, і ще… Від фізичного навантаження у голові запаморочилося. Я не памʼятала, коли востаннє їла, у мене зовсім не було сил. І після декількох невдалих спроб я знесилено впала щокою на холодний бетон. Це мало б бути боляче, але я не відчула нічого, бо знову знепритомніла.

Отямилася я від того, що хтось сильно штовхнув мене в живіт декілька разів. Від удару я перевернулася на спину та зажмурилася, відчуваючи біль у кожному мʼязі та кісточці.

Черговий удар змусив мене розплющити очі. Цього разу штовхнули у ребра. Я побачила над собою двох незнайомих чоловіків.

— Тобі передали обід, – сказав один з них.

Я не вірила своїм вухам. Мій організм відчайдушно потребував води та їжі. У горлі було так сухо, що ковтання завдавало пекучого болю.

– Пити, – прошепотіла я.

Чоловік схопив мене за волосся та підняв у сидяче положення. Він нахилився до мого обличчя та повернув голову вбік. Мої очі були сухими, хоча насправді закортіло плакати.

– Що? – перепитав він. – Повтори!

Я зглитнула. Його пальці сильніше стиснули моє волосся. Я сіпнулася від різкого болю та скривилася.

— Пити, – тихо повторила я.

Слова давалися важко. Мій голос був схожий на тихий хрип і писк. У голові було порожньо, ніби хтось витягнув з мого черепа мозок. Я все памʼятала та розуміла, але моя свідомість була десь не тут. Мені здавалося, що от-от я знову знепритомнію.

Інший чоловік ногою підсунув до мене металеву мисочку з водою.

– Хлебчи! – наказав той, що тримав моє волосся.

Він мало не всунув моє обличчя в миску. Я покліпала очима, стримуючи сльози. Це було принизливо, але мої руки досі скуті кайданами, а на мені лише білизна. Я почувалася липкою та брудною. Не було зовсім сил боротися. Я б і не змогла самостійно впоратися з усіма цими чоловіками. Точно не тоді, коли вони накачали мене наркотиками, змушуючи періодично втрачати свідомість.

Я висунула язика та почала хлебтати воду, мало не захлинаючись нею. Мені хотілося напитися досхочу,  бо я не знала, коли ще мені дозволять таку розкіш. 

– Думаю, з тебе достатньо, – буркнув чоловік і знову потягнув мене за волосся, відтягуючи від миски.

— Зголодніла? – спитав інший, дивлячись на мене зверху вниз. – Це для тебе. Від нового боса.

Я опустила погляд на миску в його руках. Шлунок неприємно скрутило від запаху собачого корму. Руслан назвав мене собачкою мого батька, а тепер вирішив перетворити мене на свою собачку.

– Відкрий рота…

Я заперечливо похитала головою, за що отримала ляпас по обличчю.

— Спробуємо ще раз, – бурмотів чоловік. — Відкрий рота!

Я знову похитала головою, і в черговий раз отримала болючий удар. Незчулася, як він сердито схопив моє обличчя, змушуючи мене розтулити рота.

– Це подарунок від твого боса, – закричав він. — І ти зʼїси усе!

Я схлипнула, коли його пальці просто-таки впихали у мій рот собачий корм. Господи, це було жахливо… Я мало не розридалася, давлячись кормом. З останніх сил я головою вибила миску з його рук, а тоді нахилилася, щоб виплюнути з рота усі залишки корму, який вони змусили мене зʼїсти. Я не встигла навіть підняти голову, як мене вдарили так, що я гепнулася до бетону та знову знепритомніла...

— Як думаєш, ми можемо трахнути цю сучку? – почула я чоловічі голоси, коли до мене почала повертатися свідомість.

— Бос дозволив робити з нею усе, що заманеться, – відповів інший. — Вона обмочилася декілька разів. Думаю, спочатку її треба помити.

Я сильно заплющила очі, бажаючи знову знепритомніти чи узагалі померти. Я не хотіла відчувати все те, що вони робитимуть зі мною. Але у мене зовсім не було сил боротися. Мабуть, уперше в житті я здалася.

– Гей! — він штовхнув мене ногою в стегна. — Час прийняти душ, бо від тебе смердить.

Я достатньо довго лежала тут у своїй слині та сечі. А ще мені досі відчувався той огидний запах корму. Мене ледь не знудило. Я не могла навіть поворухнутися, тому просто знесилено лежала на бетоні. Я не відчувала ні рук, ні ніг. Запʼястя та щиколотки нили від кайданів. Я не могла нічого зробити. Лише подумки благала Господа, щоб знову знепритомніти. Моя свідомість затуманилася.

Раптом почувся голосний гуркіт, а тоді якийсь шум і постріли. Мої повіки були такими важкими, що я не могла навіть розплющити очі.

— Анно! – почула біля себе знайомий голос. Теплі долоні охопили моє обличчя. — Анно, ти жива? Глянь на мене. Будь ласка…

— Дан… — прошепотіла я від упізнання, а тоді знову знепритомніла.