Читати книгу - "Подвійні паралелі , Лія Тан"

Пообідавши та трохи погулявши у в дворі фортеці, я перетнулася з Алефтиною. Завідувачка допитувалася, як ідуть мої справи. Розповідаю їй, що знайшла кілька цікавих фактів, але це не те, що я шукаю. Жінка бажає мені удачі, і просить не забувати тримати її в курсі, якщо раптом знайду щось цінне. А ще на останок жінка дякує мені, бо вже другий день ніхто з працівників не бачить султана. І у мурах фортеці досить тихо та спокійно. Навіть атмосфера геть інша. На це я лише посміхаюся, й віджартовуюся, що, мабуть, султан втомився.

Попрощавшись з Алефтиною, я прямую до підвалу. Дорогою переглядаю повідомлення від Віти у соцмережі. У повідомленнях подруги море докорів у мою адресу. Мовляв, через мене, у компанії зараз коїться Судома та Гомора.

Я залишаю повідомлення без відповіді, й видихнувши, відправляюся, у підземелля. Майже при вході мене чекає султан. Мовчить та вивчає моє обличчя кілька хвилин, а тоді запитально киває головою.

— Все добре! — запевняю його, й оминувши крокую у глиб тунелю.

Чую як султан іде за мною. Я помічаю, що він дуже схвильований, тільки збагнути не можу, що його так турбує.

Не витримую й оглядаюся. Заглядаю в очі султана, що зупиняється надто близько.

— Султане, що тебе турбує?

Чоловік хмуриться і насуплено дивиться на мене. За мить я повертаю голову в бік, адже на стіні палає текст, і це привертає мою увагу. Я напружуюся. Мені вже доводилося перекладати цей текст. Дякуючи чудовій зоровій пам’яті, пригадую переклад.

— Час не жде... — шепочу. — Що це означає? Тебе чекають у твоєму світі? Так?

Султан лише погоджуючись киває.

— Схоже, дуже чекають, якщо ти такий заклопотаний, — напружено шепочу я. Кілька секунд у тьмяному світлі, вивчаю вираз обличчя старого султана, а тоді зацікавлено питаю. — То чому ти не йдеш, а вештаєшся тут?!!

Я нервую. І часто кліпаючи дивлюся на чоловіка. А він знову киває на стіну, на якій горить відповідь. Швидко перекладаю відповідь, і читаю в голос.

— Правду кажуть, довгий волос, — коротка пам’ять. Мені ти потрібна! — зиркаю розгублено на султана, і нагадую. — Ти дав мені час. У мене, ще півтори доби... Забув? — хмурюся і невдоволено фиркаю. — Це ще в кого коротка пам’ять?

Султан лише відверто дивиться на мене, але хаос, що діється в його очах, бентежить мене. Зітхаю й зі звинуваченнями бурчу.

— Султане, ти ж сам винен у всьому. Я ж просила тебе допомогти мені. А ти он свій гонор проявляєш. — набираю повні легені повітря й продовжую. — Я ж знаю, що підземелля наповнені цінними речами... — важко зітхаючи чесно додаю. — Також я знаю, що я проста смертна, і мені не дано знайти скарби... Але, султане, навіть якщо я щось знайду, я не зможу це забрати собі. Це все належатиме не мені. Скарби будуть у власності держави та фортеці...

Від мого повідомлення султан нахмурився ще більше. Розумію, що йому щось не подобається. Чоловік з хвилину стоїть, а тоді оминувши мене махає мені рукою, закликаючи йти за ним.

Я не зовсім розумію, що відбувається, але йду. Тепер навіть цікаво куди він мене веде.

Султан зупиняється напроти першої арки на стіні, на якій загоряється текст. Я швидко перекладаю його.

І вражена, бо тут знаходиться золотий посуд часів XVII-XVIII століття. У другій великій арці знаходяться книги у золотих та срібних палітурках. А султан не зупиняється, йде далі. Я ж не витримавши питаю.

— А ці картини на стінах..? Хто їх малював? Як шкода, що вони понівечені.

Я здригаюся від того, що на стіні наче займається вогнем картина. Я кілька секунд бачу цей шедевр повністю. На ній зображена фортеця. Від цієї краси в мене перехоплює подих. Але вже буквально за кілька секунд стіна повертає собі теперішній обдертий вигляд.

Переводжу збентежений погляд на султана, а він з сумом в очах посміхається. За мить махнувши рукою, знову кличе мене за собою.

До сімнадцятої години, султан показав мені незліченну кількість ніш з цінними речами, які заховані тут, ще з Османської імперії. І це не тільки скарби турків, тут багато речей наших гетьманів. Які досі ніхто знайти не міг.

Я вже добряче втомилася, а султан манить мене за собою в глиб тунелів. Я вимушена користуватися ліхтариками, бо подовжувач закінчується.

Через пів години ми опиняємося перед заваленим, більше як до половини тунелем. Султан оглядається, і знову помахом руки кличе мене за собою. Але тепер мені страшно йти за ним. Я розгублено дивлюся на чоловіка і питаю.

— Куди ти мене ведеш? Що там за тим насипом?

Та султан лише манить мене за собою. Повагавшись кілька секунд, я таки йду за ним. Дивуюся, бо йду слід в слід за чоловіком, але він не залишає за собою слідів. Оглядаюся в зад за себе і бачу, як мої сліди на пилюці теж повільно зникають.

Отже, так потрібно.

Проходимо тісним засипаним проходом, і опиняємося у ще ширшому тунелі, який схожий на велетенську арку, з незліченною кількістю колон. Під променями мого ліхтаря розгледіти все не можна, але тут надзвичайно красиво. На куполоподібній стелі, добре видно пошкоджені фрески, швидше за все це зображення святих. І акустика тут неймовірна, кожен шурхіт відлунюється.

Цей велетенський зал розходиться незліченною кількістю тунелів і ходів, як широких, очевидно для коней з підводою, так і для людей. Відчуваю надто відвертий погляд султана на собі. А ще відчуваю його присутність надто гостро, скидається на те, що тут енергетика султана посилюється. Він знову манить мене рукою за собою. Я ж лише зітхаю, бо цікавість жене мене за ним.