Читати книгу - "Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні"

Коли ми ввійшли до кімнати, Гелен лежала в постелі. Обличчя її було мокре від поту, але вона вже трохи заспокоїлась.

— Ти таки привів лікаря, — сказала вона таким холодним тоном, ніби я був її найгіршим ворогом.

Доктор Дюбуа задріботів ближче до Гелен.

— Я не хвора, — сказала вона йому.

— Мадам, — відповів їй, посміхаючись, Дюбуа, — чи ж не краще, щоб це встановив лікар?

Він розкрив саквояж і вийняв свої інструменти.

— Залиш нас самих, — звернулась Гелен до мене.

Збентежений, я вийшов з кімнати. Я пригадав слова табірного лікаря. На вулиці я ходив туди й сюди, знічев’я дивлячись на вивіску гаража навпроти. Я чув, як стукотять у гаражі молотки, і мені здавалось, ніби там забивають цинкову домовину. Я раптом збагнув, що загроза вже давно насувалася на нас, вона стояла десь поза нами, як блідий фон, на якому контури нашого життя вирізнялися чіткіше, наче освітлений сонцем ліс на тлі грозової хмари.

Я й не помітив, як вийшов Дюбуа. Він носйв маленьку гостру борідку і був, очевидно, типовим курортним лікарем, що прописує невинні порошки проти кашлю або похмілля.

Побачивши, як він, ніби пританцьовуючи, наближався до мене, я втратив будь-яку надію. У Біарриці почався в той час мертвий сезон, і лікар мусив бути вдячним за кожного випадкового пацієнта.

— Ваша дружина… — почав він.

— Що? — квапив я лікаря. — Та кажіть же, нарешті, кажіть правду або не кажіть нічого!

На якусь мить невиразна, але дуже гарна усмішка зовсім змінила його обличчя.

— Ось, візьміть, — сказав він, витяг блокнот для рецептів і написав щось нерозбірливе. — Нате! Замовте це в аптеці. Коли будете брати ліки, то нехай вам віддадуть і рецепт. Тоді зможете користати-ся ним завжди. Я зробив про це позначку на рецепті.

Я взяв білий аркушик.

— Що у неї? — спитав я.

— Щось таке, що ви вже нічим не зможете допомогти, — відповів лікар. — Запам’ятайте: таке, що ви вже нічим не допоможете.

— Та що ж це? Я хочу знати правду, я не хочу таємниць!

Він на те нічого не відповів.

— Як буде потрібно, підете до аптеки і вам дадуть ліки, — пояснив лікар.

— А що це?

— Сильнодіючий засіб проти болю. Його видають тільки за рецептом лікаря.

Я взяв папірець.

— Що я вам винний?

— Нічого.

Дюбуа подріботів далі. На розі вулиці він обернувся.

— Як дістанете, покладіть десь так, щоб ваша дружина знала, де воно лежить. Не говоріть про це з нею. Вона все знає. її поведінка гідна подиву.

— Гелен, — звернувся я до неї. — Що все це означає? Ти ж хвора. Чому ти не хочеш поговорити про це зі мною?

— Не муч мене, — відповіла вона стомлено. — Дай мені жити так, як я хочу.

— А говорити зі мною про це не хочеш?

Вона заперечливо похитала головою.

— Тут нема про що говорити.

— Я нічим не можу тобі допомогти?

— Ні, любий, — відповіла вона. — У цьому ти не можеш допомогти. Якби міг, я б тобі давно сказала.

— У мене є ще один малюнок Дега. Я можу його продати. У Біарриці є заможні люди. Ми виручимо досить грошей, щоб покласти тебе до лікарні.

— Щоб мене замкнули? Однаково ж це нічого не допоможе, повір мені!

— Ти так серйозно хвора?

Вона дивилась на мене такими зацькованими й безнадійними очима, що я більше ні про що не спитав. Вирішив потім ще раз піти до Дюбуа і розпитати його.

Шварц замовк.

— У неї був рак? — запитав я.

Він ствердно кивнув.

— Я мусив би давно здогадатись про це. Коли вона їздила до Швейцарії, там їй сказали, що можна оперувати ще раз, але це нічого не дасть, її вже раз оперували; ото й був той шрам, що я помітив у неї. Професор ще тоді сказав їй усю правду. Вона мусила вибирати одне з двох — або кілька марних операцій, або ж недовге життя без лікарні. Професор пояснив їй, що не можна з певністю сказати, чи зможуть лікарі продовжити її життя. Вона вирішила жити без операцій.

— І вам про це не хотіла признатись?

— Так. Вона ненавиділа свою хворобу. Намагалась нехтувати нею. їй здавалось, ніби хвороба оскверняє її. Хворобу вона сприймала як лихого звіра, що живе в ній, росте і мучить. І гадала, що стане мені гидкою, якщо я знатиму про хворобу. Можливо, Гелен також не втрачала надії, що вдасться якось задушити хворобу, нехтуючи нею.

— І ви з нею ні разу не говорили про це?

— Майже ні, — відповів Шварц. — Вона все розповіла Дюбуа, а я потім змусив його поінформувати мене. У нього ж я тоді дістав і ліки. Він пояснив мені, що біль чимдалі посилюватиметься, та могло статись і так, що доля змилується над нею і настане швидкий кінець. З Гелен я не говорив. Вона просто не хотіла цього. Погрожувала накласти руки на себе, якщо я не дам їй спокою. Тоді я удав, ніби вірю, що то в неї звичайні спазми.

З Біаррица нам довелось виїхати. Ми обманювали одне одного: Гелен крадькома спостерігала за мною, а я — за нею, та невдовзі обман набрав дивовижної сили. Насамперед він зробив те, чого я найбільше боявся: зруйнував поняття часу. Поділ часу на тижні й місяці вже не існував для нас, і від того страх перед скороченням часу, який нам ще лишився, ставав прозорим, наче скло. Все, що могло нас турбувати, ніби відскакувало від нього, як від захисної оболонки, не досягнувши нас. Коли Гелен спала, я переживав приступи розпачу. Вдивлявся в її обличчя, прислухався до подихів, дивився на свої здорові руки і відчував ту жахливу ізоляцію, що відділяє людину від людини. Моя здорова кров не могла врятувати отруєну кров моєї коханої. Цього не можна збагнути, як не можна збагнути смерті.

Все залежало від моменту. Іноді здавалось, ніби до ранку так далеко, що його й не діждешся. Коли Гелен прокидалась, для мене не починався день; а коли вона спала і я відчував її поряд, починалось коливання між надією та розпачем, між нездійсненними фантастичними планами, бажанням реального чуда та філософією життя і смерті, — і тільки на світанку мої роздуми згасали, тонули в тумані.

Настали осінні холоди. Я носив з собою малюнок Дега, за який ми сподівалися виручити гроші