Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

— Про це я й кажу. Саме про це! Розі вже востаннє приготувала для вас гуляш. Зі сльозами на очах. І дуже багато.

— Прекрасно. Мені його дуже бракуватиме.

Мені ставало дедалі веселіше. Можливо, з моєю радістю змішувався і розпач, але коли було інакше? Здавалося, що з Каном теж не, може статися нічого поганого, адже все на світі таке очевидне, сповнене сумнівів, нереалізованих мрій та натяків, що просто неможливо уявити, що все воно реальне.

Я взяв баняк із гуляшем і пішов додому з рідкісним усвідомленням, що людина може скинути зі своїх плечей увесь свинцевий вантаж, а потім здивовано відчути, як у її жили знову вливається життєдайна енергія, незважаючи на все, що можливо або й неодмінно станеться.

33

Наступного дня я прийшов до Кана, але вже не застав його живим. Він застрелився. Лежав не у ліжку, а біля стільчика, з якого сповз униз. Був дуже ясний день, яскраве світло аж різало очі. Вікна було не зашторено. Світло лилося в кімнату, а мертвий Кан лежав біля стільчика. Першої миті мені все здалося таким неприроднім, що я навіть не міг повірити у реальність ситуації. Потім почув радіо, яке досі грало після його смерті і побачив розтрощену голову. З дверей одна сторона його обличчя здалася мені неушкодженою. Я зауважив рану, тільки коли підійшов ближче. Кан лежав саме на тому боці, який пробила куля.

Я не знав, що мені робити. Чув, що в таких випадках треба дзвонити в поліцію і до її приїзду ні до чого не торкатися. Певний час я просто дивився на те, що колись було Каном і в мені пульсувало приглушене відчуття, що це все неправда. Те, що лежало на підлозі, з Каном мало так само мало спільного, як і воскові музейні фігури з тими, кого вони зображають. Я й сам відчув себе восковою фігурою, хоч іще й живою. Тоді я раптом опам’ятався і відчув у собі жахливе поєднання болю та каяття. Я був чітко переконаний — і це геть нестерпно, — що саме я винен у Кановій смерті. Напередодні ввечері він так чітко сказав мені все і це було так мелодраматично й не пасувало до його характеру, що я не мав права заспокоюватися.

Мені стало страшенно очевидно, який самотній був Кан і як сильно він мене потребував, а я не зауважив усіх цих знаків, бо просто не хотів їх бачити.

Переді мною не вперше лежав небіжчик і не вперше цим покійником був мій друг; я бачив багатьох за жахливих обставин, але тут було щось зовсім інше. Для мене й для безлічі інших людей Кан був наче пам’ятник, здавалося, в його крові тече більше металу, ніжу всіх разом узятих, він був кондотьєром і Дон Кіхотом, Робін Гудом і Ган-сом-шкуродером, легендарним рятівником, месником і щасливчиком, танцюристом зі сталі, смертельним та елегантним, наче мудрий Георгій Змієборець, який перехитровував драконів свого часу і виривав жертви з їхніх пазурів.

Раптом я знову зауважив радіо і вимкнув його. Поглядом я пошукав лист або записку, які він міг би залишити, але відразу зрозумів, що нічого не знайду. Він помер так само самотньо, як і жив. Я навіть відразу збагнув, чому хочу побачити якесь повідомлення: хотів заспокоїти власне сумління, знайти від нього бодай слово, щось, що могло б мене виправдати. Але нічого не знайшов. Зате побачив прострілену голову у всій її жахливій реальності, але мені здалося, що я дивлюся на не! десь здалеку, або через товсте скло. Я був здивований і трохи розгублений: нащо він застрелився, у моїй голові навіть промайнула думка, що це була незвичайна смерть для єврея, але поки я про це думав, пригадав, як колись про це говорив мені сам Кан, із властивим йому сарказмом він називав таке твердження неправдою, і я відразу розкаявся у своїх думках. Мене знову охопив нестерпний біль і найгірше відчуття з усіх можливих: ось назавжди згасло життя людини, наче його ніколи й не існувало і, напевно, це тсталося через мою недбалість.

Врешті-решт я зібрався на силі. Мав щось зробити. Мені не спало на думку нічого кращого, ніж зателефонувати до Равіка. Він був єдиний лікар, якого я знав. Я обережно підняв слухавку, наче вона теж померла і нею не можна користуватися. Равік був удома. То був саме обід.

— Я знайшов мертвого Кана, — сказав я. — Він застрелився. Не знаю, що робити. Ви можете приїхати?

Равік деякий час мовчав.

— Ви впевнені, що він мертвий?

— Упевнений. У нього розтрощена голова.

У мене виникло істеричне відчуття, що Равік роздумує, чи не прийти йому після обіду, або навіть після обіднього сну, — у такі моменти за лічені секунди в голові пролітають тисячі думок.

— Нічого не робіть, — сказав Равік. — Залиште все так, як є. І ні до чого не торкайтеся. Я вже до вас їду.

Я поклав слухавку. Подумав, що її слід витерти, щоб там не знайшли відбитків пальців. Але відразу відкинув цю думку, бо мав же хтось знайти Кана і викликати лікаря. Як же сильно кіно паскудить спосіб нашого мислення, подумав я, і відразу ж зненавидів себе за такі міркування. Сів на стільчик біля дверей і чекав. Тоді мені здалося боягузтвом, що я сиджу так далеко від Кана і я перейшов до кімнати. Усюди я бачив сліди останніх моментів Канового життя — пересунутий стільчик, згорнута книжка на столі. Я розгорнув її, намагаючись знайти там якесь пояснення, але це не була ні антологія німецької поезії, ні том Франца Верфеля, а всього лише посередній американський роман.

Тиша, яку порушував приглушений шум з вулиці, здавалася мені дуже дивною: вона тут наче й панувала, а водночас і ні, тому поступово почала на мене тиснути. Здавалося, вона зачаїлася у вузькому темному закутку під столом біля покійника, сидить там скорчившись, і чекає, поки нарешті замовкне живий шум і дасть небіжчику можливість випростатися зі своє! зігнутої, незручної пози, щоб тепер вмерти по-справжньому, а не бути вбитим наповал, наче кривава здобич. Здавалося, завмерло навіть жовте світло, паралізоване, затримане на льоту чимось невидимим та сильнішим, ніж