Читати книгу - "Спомини"

Кудринецького д-ту й Постолівці Гусятинського д-ту. З 1943 — професор Станиславівської духовної семінарії (викладав курс катехизму). Після ліквідації УГКЦ підпільно душпастирював, офіційно працюючи бухгалтером дитячої лікарні в Станиславові. 18 грудня 1949 р. був заарештований і 14 серпня 1950 р. засуджений Особливою нарадою при МДБ за антирадянську пропаганду на 10 років позбавлення волі. Після звільнення підпільно душпастирював, займався викладацькою діяльністю та готував нове покоління греко-католицьких священиків. Помер у 1979 р. в Яремчі.(обратно) 565

Лат.: “Ми — ісповідники”.

(обратно) 566

Сестра Іларія належала до Згромадження сестер милосердя св. Вікентія.

(обратно) 567

Рос.: “Я маю з ним працювати, а він хворий”.

(обратно) 568

До складу трибуналу входили: підполковник юстиції Індиченко — заступник голови Воєнного трибуналу військ МВС Українського округу; майор Потькало, капітан Ходина, лейтенанти Рубан і Защитін (останній не брав участи в слуханнях). Суд тривав від 29 травня до 3 червня 1946 р. за закритими дверима. Після закінчення слідства перша особа тодішньої радянської України Микита Хрущов звернувся до Сталіна з проханням про дозвіл провести судовий процес над Йосифом Сліпим, Миколаєм Чарнецьким, Никитою Будкою та Петром Вергуном. Процес пропонувалося провести в закритому режимі й лише після його закінчення розмістити коротке повідомлення про те, що суд відбувся, а також опублікувати спеціяльну статтю про злочинну антинародну діяльність колишніх керівників УГКЦ. Сталін цю ініціятиву затвердив. Докладніше див.: Наталія Сердюк. Справа ієрархів УГКЦ (1945): документи і матеріали // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВС-КДБ 1 (2003) 287–354.

(обратно) 569

Петро Вергун (1890–1957) — греко-католицький церковний діяч, родом з м. Городка на Львівщині. У роки Першої світової війни навчався в гімназії в Перемишлі. У 1918–1920 pp. воював як підстаршина в лавах УГА. 20 квітня 1920 р. потрапив у польський полон, але незабаром утік з табору й дістався до Чехії. За допомогою митрополита Шептицького вступив до Празької духовної семінарії та УВУ, де здобув докторат із філософії. У 1927 р. повернувся до Львова, був висвячений митрополитом Андреєм Шептицьким і направлений у Німеччину для душпастирської опіки над українським заробітчанами. Водночас працював асистентом кафедри церковної історії в Берлінському університеті. У 1937 р. отримав від папи гідність прелата. 23 листопада 1940 р. папа Пій XII призначив його апостольським візитатором із правами адміністратора для українців у Німеччині. 21 червня 1945 р. заарештований органами НКВС і вивезений у СРСР. Влітку 1946 р. засуджений на сім років таборів. Після звільнення 22 червня 1952 р. перебував на засланні у селищі Ангарськ Красноярського краю, листувався з Йосифом Сліпим, який у той час перебував у домі інвалідів у Маклакові біля Єнісейська. Помер 7 лютого 1957 p., похований на березі Ангари. В червні 2001 р. під час пастирського візиту в Україну папи Івана Павла II Петра Вергуна проголошено блаженним, його мощі в липні 2004 р. перевезено в Україну. Про нього див.: Congregatio de Causis Sanctorum, прот. № 2256, т. 1. Roma 2001, с. 685–746.

(обратно) 570

Йдеться про Миколу Паше-Озерського. Про нього див. прим. 334 та 369 [у електронній версії — прим. 493 та 541. — Прим. верстальника].

(обратно) 571

Рос.: “Ех, чорт з ним, нехай їде”.

(обратно) 572

А1; М: <Нагло десь пополудні>; В1: <Одного дня нагло десь, вполудне>.

(обратно) 573

Заквагон — рос. “вагон для заключенных”, вагон для ув’язнених.

(обратно) 574

Рос.: “злочинний світ”.

(обратно) 575

У Новосибірську знаходився Сибірський виправно-трудовий табір НКВС (скорочено Сиблаг), створений ще у 1929 p., коли система таборів ГУЛАГу тільки-но починала формуватися. В 1930-х pp. тут знаходився центр табірного управління цілого півдня Західно-Сибірського краю — т. зв. СИБЛОН (Сибирские лагеря особого назначения) або СИБУЛОН (Сибирское управление лагерей особого назначения). У 1934 р. СИБЛОН був включений у систему ГУЛАГу, а в 1935 р. перейменований у Сиблаг. У 1930-х роках він мав близько 50 великих таборів на території Західного Сибіру. Табірне управління знаходилося в Новосибірську (у 1933–1935 та 1937–1939 роках його тимчасово переносили до Маріїнська). У 1937 р. Західно-Сибірський край був поділений на Новосибірську обл. з центром у м. Новосибірську та Алтайський край з центром у м. Барнаулі, а в 1943–1944 pp. зі складу Новосибірської обл. виділено Кемеровську та Томську області. Підрозділи Сиблагу були розкидані по теренах теперішніх Новосибірської, Кемеровської, Томської, Омської областей, Красноярського та Алтайського країв (від Іртиша на заході до Єнісею на сході). Його ядром була смуга вздовж Транссибірської залізниці від Новосибірська до Маріїнська і далі на схід. У 1942 р. табірне управління Сиблагу було перенесено до Маріїнська (Кемеровська обл.), однак виправно-трудовий табір у Новосибірську існував у системі Сиблагу до 1960 р.

(обратно) 576

Слабосилка — місце в таборі, куди відправляли слабосильних, тобто людей, які вже цілком безсилі і падають з ніг від виснаження, голоду чи хвороби. У слабосилці їм видавали по 600 гр. хліба та використовували їх на легких ненормованих роботах. Звичайний в’язень табору за весь термін свого ув’язнення переходив через слабосилку 2–3 рази, і щоразу одужання проходило важче і важче. Після третьої слабосилки виживали тільки надзвичайно сильні та витривалі люди.

(обратно) 577

Маріїнськ — місто в Західному Сибіру, на півночі Кемеровської обл., на лівому березі річки Киї. Перші виправно-трудові табори з’явилися тут ще в середині