Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
В хліборобство та інші господарські справи поза подвір’ям Пульхерія Іванівна не дуже-то мала змогу входити. Прикажчик, поєднавшись з війтом[10], обкрадали їх немилосердно. Вони взяли за звичай заходити в панські ліси, як у свої власні, наробляли з них силу саней і продавали їх на сусідньому ярмарку; крім того, всі товсті дуби вони продавали на зруб для млинів сусіднім козакам. Одного тільки разу Пульхерія Іванівна побажала обревізувати свої ліси. Для цього була запряжена дрожка з величезними шкіряними фартухами, від якої, тільки кучер брався за віжки і коні, що служили ще в міліції[11], рушали з місця, повітря навколо сповнювалося дивними звуками, так що враз чути було і флейту, і бубон, і барабан; кожен цвяшок і залізна скобка дзвеніли так, що аж коло млинів було чути, як пані виїжджала з двору, хоч туди було не менше двох верст. Пульхерія Іванівна не могла не помітити страшного спустошення в лісі і зникнення тих дубів, які вона ще в дитинстві знавала столітніми.
— Чого це в тебе, Ничипоре, — сказала вона, звертаючись до прикажчика, що тут-таки був, — дубки так порідшали? Дивись-но, щоб у тебе волосся на голові не порідшало.
— Чого порідшали? — говорив завжди прикажчик, — пропали! Так-таки геть чисто пропали: і громом побило, і черва поточила — пропали, пані, пропали.
Пульхерія Іванівна цілком задовольнялася цією відповіддю і, приїхавши додому, давала наказ подвоїти тільки сторожу в садку коло шпанських вишень та великих зимових дуль[12]. Ці достойні правителі, прикажчик та війт, визнали за зовсім зайву річ привозити все борошно до панських комор, бо з панів буде досить і половини; нарешті й ту половину привозили вони цвілу або підмочену, після того, як вона була забракована на ярмарку. Та скільки не крали прикажчик і війт, як не жерли всі в дворі, починаючи з ключниці й кінчаючи свиньми, що знищували силу-силенну слив та яблук і часто власними рилами штовхали дерево, щоб струсити з нього цілий дощ плодів, скільки не клювали горобці й ворони; скільки всі дворові не носили гостинців своїм кумам у інші села і навіть тягали з комор старі полотна й пряжу, що все пливло до всесвітнього джерела, тобто до шинку, скільки не крали гості, флегматичні кучери й лакеї, — та благословенна земля родила усього так багато, Афанасію Івановичу і Пульхерії Іванівні так мало було треба, що все це страшне розкрадання здавалося зовсім непомітним у їхньому господарстві.
Обоє старенькі, за давнім звичаєм стросвітських поміщиків, дуже любили попоїсти. Як тільки розвиднялося (вони завжди вставали рано) і двері заводили свій різноголосий концерт, вони вже сиділи за столиком і пили кофе. Напившись кофе, Афанасій Іванович виходив у сіни, і, струснувши хусткою, говорив: «Киш, киш! геть, гуси, з ґанку!» На подвір’ї йому звичайно траплявся прикажчик. Він, звичайно, з ним починав розмову, розпитуючи про роботу до найменшої дрібниці, і такі давав йому зауваження та накази, що вони б здивували усякого незвичайним розумінням господарства, і який-небудь новачок не насмілився б і подумати, щоб можна було вкрасти у такого пильного господаря. Та прикажчик у нього був стріляний птах: він знав, як треба відповідати, а ще більше, як треба господарювати.
Після цього Афанасій Іванович повертався в покої і говорив, підійшовши до Пульхерії Іванівни:
— А що, Пульхеріє Іванівно, може, пора перекусити чого-небудь?
— Чого ж би тепер, Афанасію Івановичу, перекусити? Хіба коржиків з салом або пиріжків з маком, чи, може, рижиків солоних?
— Та що ж, хоч і рижиків або пиріжків, — відповідав Афанасій Іванович, і на столі враз з’являлася скатертина з пиріжками та рижиками.
За годину перед обідом Афанасій Іванович перекушував знову, випивав старовинну срібну чарку горілки, заїдав грибками, всякою сушеною рибою тощо. Обідати сідали о дванадцятій годині. Крім блюд та соусників, на столі стояло багато горщечків із замазаними покришками, щоб не міг видихатися якийсь апетитний виріб старовинної смачної кухні. За обідом звичайно велася розмова про речі, дуже близькі до обіду.
За годину перед обідом Афанасій Іванович перекушував знову.— Мені здається, ніби ця каша, — говорив звичайно Афанасій Іванович, — трохи пригоріла; вам це не здається, Пульхеріє Іванівно?
— Ні, Афанасію Івановичу; ви покладіть більше масла, тоді вона не буде здаватися пригорілою, або візьміть цього соусу з грибками й підлийте до неї.
— Може й так, — говорив Афанасій Іванович, підставляючи свою тарілку, — покуштуємо, як воно буде.
По обіді Афанасій Іванович ішов відпочити з годинку, після чого Пульхерія Іванівна приносила порізаний кавун і говорила:
— Ось покуштуйте, Афанасію Івановичу, який добрий кавун.
— Та ви не вірте, Пульхеріє Іванівно, що він червоний усередині, — говорив Афанасій Іванович, беручи чималу скибку, — буває, що й червоний, а недобрий.
Проте кавун зразу зникав. Після цього Афанасій Іванович з’їдав ще кілька груш і йшов гуляти по саду разом з Пульхерією Іванівною. Повернувшись додому, Пульхерія Іванівна бралась за свої справи, а він
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь», після закриття браузера.