Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— То як звати, га? Секрет? — знову запитав Андрій.
Натомість вона опустила «забороло» з пальців і запитала:
— У тебе є діти?
— Ні, — подумав, що оце вперше запитання щодо дітей не роздратувало його. — Я й сам іще дитина.
«Забороло» відкрилося, й між долоньок показалася недовірлива усмішка.
— Ніяка ти не дитина! — дівчинка захитала головою. — Ти ого-го який здоровезний!
«У точку, — подумав він. — Двометровий, стокілограмовий, кросівки сорок шостого розміру. Та однак — дитина. Просто мама відпустила його в інше місто… А він навіть не встиг попрощатися».
Андрій не помітив, як вона втекла. Просто звів очі, а дівчинки нема. Роззирнувся, та нічого не побачив, крім стіни однакових пальт. Шкода, так і не дізнавсь, як її звати…
Скільки він там пробув? Чи підходив хтось іще? Може, його врешті повели попід руки, як ото буває з невтішними родичами, що він бачив їх на чужих похоронах — Андрюха не пам’ятав. Зате назавжди запам’ятав, що там, коло могили, посеред холодного брудного кладовища, вперше в житті зміг цілком чітко уявити себе батьком: на мить намалювати собі картинку, на якій ота чужа дівчинка — така ясна й нелукава — його дочка… І тоді він здивовано усвідомив, що немає нічого яскравішого, ніж оте уявне щастя.
А вони ж з Алісою, зрештою, й розлучилися через дитину. Чужу дитину. Чужу дитину, якою його дівчина якогось біса вагітна.
За вікнами пролітали південні селища, які оминув сніг. Горбатий, розчавлений фурами асфальт вилискував льодом замерзлих калюж. Сутеніло.
Він їхав не швидко і не повільно, і думав про те, що життя — це ринг. І рано чи пізно ти пропускаєш удар. Коли боксуєш проти Її Величності Долі, це неминуче, хай як віртуозно ти ухилявся… Так от, поки лишилися сили — мусиш битися далі. Іншої ради нема. Опустиш руки, — і Доля вмить увібгає в куток. А там просто заб’є на смерть… Отака немудряща філософія була в Андрюхи. Його релігія. А ще він вірив, що завершити цей бій можна лише в одній позиції — лежачи на ринзі горілиць і слухаючи відлік рефері: «Три… Два… Розряд! Три… Два… Розряд!». І ти або підведешся і простоїш іще трохи… Або — ні. Але перемогти Долю, згідно з Андрюхиною релігією, неможливо.
І поки що Андрій тримав удар. Поки що тримав.
Він думав про ту незнайому дівчинку. Про те, що нині вона дивовижним чином дала йому сили не опустити рук. Уявляв фонтан у парку літньої днини… Поруч дитячий майданчик і радісний лемент розливається довкола безперервним бурхливим потоком. Але він аж ніяк не дратує, навпаки — доповнює — і шумовиння води, і сонячні полиски в калюжах, і веселку в хмаринці дрібних крапель. Сам він іде вздовж бортика і веде за руку дівчинку. Оту-таки — білявеньку, з мушлею слухового апарата за вушком. Вона розповідає щось без початку і без кінця. А він не слухає, а тільки дивиться на неї й думає, яка ж вона чудова. І яка схожа на Алісу.
А чи може ота дитина бути схожа на Алісу? Байдуже навіть, наскільки. Та якщо вже ця дівчинка видалася йому схожою, то невже він нічого не розгледить в Алісиній дитині? І чому він думає про неї як про чужу? Вона Алісина — невже цього мало? І невже не чудово було б іти літнім парком отак — разом… Поруч.
Пригадалося, як вони з Алісою познайомилися. Ущерть забитий ресторанчик, жоднісінького вільного столика, навіть біля бару не пропхнутися. Надворі злива. Аліса збрехала адміністраторові, що на неї чекають, і пливе по залу, шукаючи місце за столиком.
— Привіт. Урятуєш намоклу дівчину? — і сідає навпроти.
Він витримав паузу рівно три секунди і неголосно пророкотав:
— Можу й обігріти.
Вона заллялася дзвінким красивим сміхом. Замовила глінтвейн. А він розчинився в її очах, які наче тільки й чекали приводу засміятися знову.
Кілька років тому отака ж завзята і вродлива вмостилася коло нього в Марселі, і він дорого заплатив за легковірність. Дуже дорого. Та дощового вечора, коли вони зазнайомилися з Алісою, найкоштовнішою річчю в Андрієвих кишенях був не вміст гаманця, а власне гаманець, тож він подумав, що ризик не надто великий. Та й Аліса вочевидь була інакша. Скидалося на те, що її справді не цікавить ніщо, крім глінтвейну і нагоди зігрітися. А промені несамовитої сексуальності вона відкидала мимоволі, навіть не помічаючи, без цілі та приводу.
Їхній роман із Алісою був бурхливий, часом аж занадто. Ночі, коли вони сварилися, були такі ж галасливі, як і ночі, коли насолоджувалися одне одним. Утім, одне часто перетікало в інше, і могло видатися, що ця пульсація пристрасті ідеально пасує обом. Та вона занадто часто дозволяла собі гратися з ним, а він був надміру запальний, тож якось сварка так і не обернулась на любощі: на якомусь дурнуватому куражі він бовкнув їй через плече щось дошкульне (здається, вжив слово «ніколи»), гримнув дверима і не повернувся.
Вона і дзвонила йому того вечора, та Андрій не взяв слухавку.
Протримався сімдесят сім днів. Уранці сімдесят восьмого переконав себе, що це число доволі таки поважне, щоб заткнути пельку його самолюбству. До того ж був понеділок. А як хочеш починати нове життя, то вдаліший за понеділок день — хіба що перше січня. Оскільки ж до січня була ще ціла вічність, він узяв та й зателефонував.
І вона зраділа.
Вони з’їхалися того ж таки дня, роман спалахнув іще бурхливіше. Дивовижні, виснажливі дні запаморочливої пристрасті мигкотіли один за одним, у перервах обоє ходили на роботу, де переважно тільки й шукали зачіпок, щоб ушитися звідти якомога раніше.
Та якось Аліса повернулася додому геть не схожа на себе і дістала висновок УЗД. Вагітна. Тринадцять тижнів. Аборт дозволяють до дванадцяти. Він обурювався, що все впирається в єдиний тиждень. Що змінилося за тиждень? Вона сумно казала, що лікарям важить навіть не тиждень, а день — закон є закон.
Андрій зачинився в спальні, міркуючи, як звикнутися з думкою, що він стане батьком, адже боявся цього як вогню. Аліса його не займала, розуміючи, що потрібен час. Швидше за все, він би це прийняв. Але того вечора щось підштовхнуло Андрія відкрити на телефоні калькулятор і відрахувати назад оті-таки тринадцять тижнів.
Він пішов від неї першої неділі літа, —
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк», після закриття браузера.