Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

шоферюга. Ті каністри, про які він питався, були все ще примоцьовані до піддонів. На тисячу літрів кожна, а всіх чотири штуки. На опуклій передній стороні напис: МАКСИМАЛЬНО ЩІЛЬНЕ РЕЗОНАНСНЕ ПОКРИТТЯ. Це енерго­поглинуще покриття допомагало марсіянським військовим кораблям уникати їх виявлення ворожими радарами. Страх, про який Філіп і не здогадувався, неначе вітром здуло.

— Бери! — сказав він. — Саме те, що нам треба.

Чотири хвилини, тридцять сім секунд.

Гурчав вантажний механізм ніби й далеко, бо гуркіт приховувала особливо структурована підлога — краще за тонку місцеву атмо­сферу. Філіп і Джозі рушили до дверей. Вогники шолома заблискотіли яскравіше, набувши характеру якоїсь спрямованості. А радіо фільтрувало численні частоти, переповнені верескливими голосами й виттям сирен. Марсіяни-військовики наказували забрати безпекові машини геть від цивільної корабельні, позаяк найперш могли відгукнутися терористи й перевдягнені вороги. Що й слушно було. За інших обставин могли б такими виявитися вони. Дисплей Філіпового шолома подавав обриси будівель, напівзмонтованого евак-риштовання, орієнтовні розташування транспортних засобів, аналізуючи інфрачервоні та світлові сліди, надто слабкі для людського ока. Почувався так, ніби проходить через схематичний малюнок, де все виразне-визначене лише по краях, а решта поверхні — саме навздогад того, що й куди. Коли він ступив на реголіт, якесь глибинне стугоніння прокотилося попід землею. Здетонувало щось? А чи яка будівля довершила нарешті процес забарного свого падіння? У відчинених дверях завиднів Міралів вантажний механізм, підсвічений ззаду складським освітленням. Ка­ністри в його щелепах були непойменовані й чорні. Філіп рушив до риштовки, на ходу перемикаючись на їхній засекречений канал.

— Стан?

— Є трохи клопоту, — відповів Ааман. Він порався коло риш­товки. Філіпів рот наповнився металевим присмаком страху.

— А не треба тут мені такого, друже! — сказав Філіп, силкуючись говорити спокійно. — В чім річ?

— Дещо з викидів пошкодило риштовку. Маю жорству в суглобах.

Три хвилини й сорок секунд. Три й тридцять дев’ять.

— Зараз підійду, — сказав Філіп.

Крізь шум прорізався голос Ендрю:

— Нам пробивають броню, босику.

Філіп нуль уваги на те, що його обізвали «босиком».

— Скільки?

— Та чимало, — відповів Ендрю. — Чучу звалився, та й я багатенько хапонув. Мо’, підсобив би хто?

— Тримайтесь! — крикнув Філіп, а тим часом його розум шалено міркував, що ж його робити. Двоє його охоронців стояли біля риш­тування, готові застрелити будь-кого несвого. Троє будівельників щосил моцувалися, зводячи споруду. Філіп одним стрибком опинився біля них, мало не перелетівши за межі чорної рами. Ендрю охнув по рації.

Побачив Філіп забитий чорною жорствою конектор і зрозумів, у чім заковика. За нормальної атмосфери дмухнув би разок — і все чисто. А тут нема такого привілею. Ааман люто виколупував лезом крем’яшок за крем’яшком, намагаючись вичистити тонесенькі складні канальчики, де метал сходився з металом.

Три хвилини.

Ааман поставив підпору й спробував з’єднати всю конструкцію. Воно все майже-майже сполучилось, але сіпнув, випробовуючи на стійкість, і все розпалось. Філіп бачив, як той лається, як слина все більше плямує зсередини лицьову пластину. От була б у них посудина з повітрям для продувки! Філіп тільки це подумав, як і додумався: та є ж у них!

Він вихопив ножа з Ааманової руки й увігнав лезо в зап’ястя свого костюма, де найтонше. Різкий біль сповістив його, що вгородив ножа трохи глибше, ніж треба. Та дарма. Система його костюма заблимала: тривога! Але він не звернув на те уваги. Нахилився, приклав той невеличкий, що сам проробив, отвір до конектора, й струмінь повітря видув, розкидав навсібіч бруд і кригу. Одна-єдина краплина крові вихопилася назовні, вмить замерзнувши й пострибавши геть від того матеріалу. Тоді він відступив, і Ааман з’єднав конструкцію докупи. А проштрикнутий костюм заліпив пробиту щілинку тієї ж миті, як він вийняв звідти ножа.

Філіп обернувся глянути, що там позаду. Мірал і Джозі повідти­нали каністри від піддонів і вже й прив’язували одну до риштування.

Миготливі вогні тривоги зблякли, й рятувальні машини в імлі безтямно проїздили повз них. Прямуючи ніби до пожежної час­тини, що біля зброярні. В тому й Філіп мав би добачити небезпеку, аби й сам не знав, де вона найбільша.

— Босику! — тривожним голоском пропищав Ендрю. — Вони прориваються поруч!

— Без паніки! — наказав йому Філіп. — Тримайтесь!

Тут одна з двох чатових поклала йому руку на плече.

— Хочете, щоб я пішла й зарятувала там?

Себто: «Чи маю я скочити туди і врятувати їх?»

Філіп підняв кулака й злегка труснув ним уперед-назад. Ні! Зрозумівши, що він їй забороняє, вона завмерла, й на мить йому здалося: вона порушить його наказ. Її вибір. Бунт наразі був сам собі карою. Джозі поклав уже й останню каністру на риштування, прив’язав ременями. Тим часом Ааман зі своїми людьми вже поставили на місце й останню підпору.

Одна хвилина й двадцять секунд.

— Босику! — вереснув Ендрю.

— Вибач, Ендрю, — сказав Філіп. Запала мить приголомшеного мовчання, а тоді ринув потік непристойностей і звинувачень. Філіп перейшов на іншу частоту. Аварійні служби військової корабельні волали вже менше. Заговорив жіночий голос, різко й спокійно видаючи команди німецькою мовою, з мало не знудженою дієвістю звичної до криз людини, а голоси, що їй відповідали, зазвучали професійніш, в унісон їй. Філіп показав на риштовання. Чучу й Енд­­рю загинули. А навіть якщо ще живі, то все одно мертві. Філіп став на своє місце серед риштовки, обв’язався ременями довкола пояса й між ніг і відкинувся назад, поклавши голову на товсту подушку.

П’ятдесят сім секунд.

— Нібан! — промовив він.

Нічого не трапилось.

Він знову повернувся на засекречену частоту. Ендрю вже плакав. Завивав.

— Нібан! Забирайся звідти! — крикнув Філіп.

Риштовка захиталася під ним, і враз він здобув вагу. Чотири хімічні ракети, увімкнувшись відразу на повну потужність, освітили ґрунт під ним, розметавши спорожнілі піддони й поклавши на спину механічного вантажника, якого покинув Мірал. Прискорення погнало кров у ноги, Філіпове поле зору звузилось. Звуки радіо стали тихіші, мов подаленіли, а його свідомість замерехтіла, затнулась. Його костюм стиснувся навколо стегон, мов його зчавив який велет, і погнав кров назад, нагору. Голова трохи проясніла.

А внизу продовгастим пухирем, повним пилюги, виднів на обличчі супутника кратер. Там рухалися вогні. Вежі по краях кратера були стемніли, а це вже й замерехтіли: система нагамагалась