Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

Що ж до знайомства Олександра з Родіоном Михайловичем, то тут усе вийшло максимально випадково.

Близько два місяці тому літератор відвідував, чисто в просвітницьких цілях, Свято-Успенський собор Києво-Печерської лаври. То був надзвичайно спекотний день. Настільки причому спекотний, що ходити без капелюха було просто небезпечно. Отже, якраз поблизу дзвіниці собору, біля залишків оригінальної стіни часів Київської Русі і зустрілися наші герої. Родіон Михайлович, високо піднявши голову (при цьому в руці він тримав важкий пакет із дошками для ікон), боляче спіткнувся об чорний подіум, який стояв лівіше від стіни часів Русі. Отак, сильно ударивши гомілку, іконописець гучно застогнав. Від болі в нього навіть неабияк потекли сльози. В той момент до Родіона Михайловича побіг один тільки Олександр, бо фактично нікого більше поблизу не було. Літератор підняв старого, врешті познайомився та навіть доніс до іконописної майстерні пакет з дошками. По дорозі ж в них розгорівся спір щодо святості УПЦ – у що щиро вірив Родіон Михайлович. Варто навіть сказати, що спір цей не скінчився й біля дверей майстерні, і тому іконописець запросив літератора на чай, а Олександр був із тих людей, які ніколи не відмовляються тоді, коли їм пропонують. Отже, з того дня він став часто заходити до Родіона Михайловича, розмовляючи з ним на різноманітні теми.

І сьогодні, 28 листопада, йдучи вже по Володимирській, Олександр навідувався саме до Родіона Михайловича, причому по доволі незвичайному приводу – дню його народження. Пакет же з тими непримітними речами є не більше, ніж подарунок. Прямував літератор до іконописної майстерні поблизу трапезні святих Антонія і Феодосія, по вулиці Лаврській.

Сама майстерня мала при собі велику клумбу, та й власну бібліотеку. Це була двоповерхова будівля з добрим ремонтом, вхід до якої знаходився на гарному бетонному ґанку. Побудована ще в XII столітті Аліпієм Печерським – стала першим в своєму роді кутком для подібного мистецтва. Причому працювали, – та й працюють, – там не тільки лаврські духовники, але й мирські майстри. Родіон Михайлович також відносився до останніх, проте через високу талановитість отримав репутацію, рівну самим духовним отцям. Він працював постійно, можна навіть сказати, безперервно. Нерідко Родіон Михайлович писав ікони для себе, коли замовлень довгий час не приходило. Місце цього прекрасного іконописця в робітні було геть обвішано іконами, написаними його тонкою, зморшкуватою, проте безсумнівно майстерною рукою.

Доволі часто Родіон Михайлович додавав до своїх робіт природні копалини та натуральні пігменти – як наприклад перетертий лазурит, який хоч і прибавляв сяйва та краси до образу, проте підіймав їхню ціну до страшних висот. Звичайно ж, бо лазурит, який використовував Родіон Михайлович, повинен бути тільки з Афганістану, а афганський лазурит особливо ціниться через ідеально рівномірну структуру та легенький розсип золотистого мінералу – піриту.

*  *  *

Товсті купола трапезні Антонія і Феодосія в цей осінній день відблискували якимсь похмурим сяйвом. Звичайно, в такий прекрасний день ніхто не міг розраховувати на якісь жахливі події. Здається, війна вже закінчилась, і всі свої сили громадяни витрачатимуть тільки на відбудову держави? Звичайно, в той час ще було щастя в людей, виникали тільки неприємні спогади з війни. Але хто з них міг знати, що потім вони ще зіткнуться зі смертю такою страшною, що кожен живий істинно стане мучеником, а кожному ж поїденому тілу будуть заздрити? Проте в заздрості тій завжди буде присутній страх за кожен свій поступок, й відповідно за цим спалахне істерика за своїм бідним, блудним життям. В багатьох людей наступить час, коли судитимуть їх за те, що вони навіть ніколи не робили. Але ж щастя тим, хто пройде той суд, за яким завжди слідкує наш добрий лукавий друг, який відчайдушно кличе нас в далеку прірву.

Олександр увійшов у майстерню. Тут його зустрічали високі сходи, й стіни біля входу мали цікавий розпис, який літератор часом роздивлявся по добрих півгодини. Піднявшись по сходам, він привітав жінку в окулярах, що завжди сиділа за прилавком. Певно, це була свічкарка, адже поряд знаходився вхід в особисту наву іконописної. Тут було тихо, повітря ж було повне аромату ладану. Олександр одчинив двері, які вели безпосередньо до майстерень.

Родіон Михайлович мав окремий кабінет, вікна якого виходили на браму Петра і Павла. Загальна же майстерня – це доволі просторе приміщення, заповнене мольбертами, та готовими іконами, деякі з яких висіли на стінах. В цей час майстерня пустувала. Але Олександру потрібні були двері поблизу, в кінці майстерні. Він постукав в них три рази. Не пройшло й секунди, як із кабінету пролунав глибокий, місцями хриплий голос:

– Прошу!

Відкривши двері, Олександр зрозумів, що зайшов трохи не вчасно, бо Родіон Михайлович якраз допрацьовував лик Олександра Свірського, якого замовив літератор.

Кабінет іконописця виявився наче після землетрусу. Всілякі непочищені місця, які Родіон Михайлович не мав часу прибирати, він просто закривав скатертинами. В центрі кабінету стояв мольберт з великою дошкою, на якій і писав Родіон Михайлович. Кабінет цей тепер провітрювався. Ще тут особливо виділявся куток з багатьма іконами, купленими в інших київських святинях; столик з товстим букетом азалій в пластиковому горщику; також, у протилежної стіни стояв комод, на якому в ряд припадали пилом книги «Житія святих» – судячи з корінців, вони прочитувались вже не раз і не два, проте в останній час загубили інтерес їхнього хазяїна.