Читати книгу - "Щоденники ката, Руслан Шабельник"

Я не обернувся. Навіщо? Згодом кожен кат звикає до подібних вигуків. Зрештою, в довгій низці образ, які доводиться вислуховувати спині – в обличчя ніхто не наважується – це не найгірше. Частково він правий. Я справді не знаю своєї матері. Я навіть не знаю, чи вона була. Мабуть була, кожна людина має матір. Навіть кат.

Спогади низкою промайнули перед очима. Останнім часом я все частіше й частіше звертаюсь до минулого. Це зрозуміло. Скоро мені тридцять, а довше за тридцять п'ять кати зазвичай не живуть. Щось не так з нашими організмами, і ми платимо життям за свій дар. Або прокляття.

Ясла. Навчання. Наставники. Усі кати, всі молодші за тридцять п'ять.

Я не шкодую, що я помру, ні. Все колись помирає, і кати теж. Кати раніше за інших. Робота така.

На одній із планет, мені довелося страчувати жінку. Я дізнався, що вона віддала свою дитину в кати. Це сталося 25 років тому. Мені тоді було рівно двадцять п'ять. У неї були великі карі очі, як у мене. Можливо, то була моя мати. А втім , чи мало у всесвіті людей із карими очима... Я намагався не думати про це. Я виконував свій обов'язок.

– Ми прийшли, – оголосив товстун, зупинившись біля сірої будівлі, що не відрізнялася від інших. І чогось додав, – це тут.

Я кивнув.

– Відчиніть.

Товстун почав гарячково ритися в кишенях. Він помітно нервував, і я розумів його. Найімовірніше, це він запропонував запросити ката.

Нарешті він витяг довгий жовтий ключ і вставив його в замкову щілину. Клацнув замок, і важкі сірі двері відійшли вбік. Усередині було темно.

– Ось, – тяжко проковтнув товстун.

– Закрийте мене разом з нею, – я зайшов усередину. – За годину відкриєте.

Товстун здригнувся.

– І-і... це все?

Але я вже повернувся до нього спиною.

Я скоріше відчував, ніж бачив, як тремтіли його руки, що повертали ключ у замку.

Постояв деякий час, звикаючи до темряви.

– Якщо хочете, можна увімкнути світло. Це біля дверей, – пролунав голос. Жіночий голос. Напрочуд приємний.

Я простягнув руку і повернув вимикач.

Лампа була тьмяна, але і її виявилося достатньо, щоб висвітлити всі закутки невеликої кімнати: шафа, тумбочка, ліжко, вікна нема, інших дверей також. Підсобка або щось таке.

На ліжку, підібгавши під себе довгі ноги, сиділа дівчина. Зовсім молода, немає й двадцяти. Висока. Довге волосся, правильні риси обличчя, струнка фігура, одягнена в сіру мішкувату одежину, великі небесно-блакитні очі, дивовижно схожі на очі старика.

Дівчина була дуже красива. У цьому одязі та цій кімнаті вона здавалася чимось чужим, зовсім неприродним, невідомо як потрапившим у навколишнє убозтво.

В очах світилися переляк, благання і... незліченну кількість разів так дивилися на мене. Карими, зеленими, сірими, червоними, блакитними, але... очі, що дивилися, ніколи ще не були настільки приголомшливо красиві. Ніколи ще в них не горіло стільки спраги життя...

– Ви кат? – вже вкотре за сьогодні спитали мене.

– Так, – чомусь я почував себе винним, хоча з нас двох у цій кімнаті вбивцею була вона.

– І ви мене...

– Це буде зрозуміло пізніше.

Я опустив саквояж, що раптово став важким, і підійшов ближче. Вона намагалася триматися впевнено, але побачивши крокуючого в її напрямку ката, мимоволі відсторонилася. У блакитних озерах (хтось же придумав таке порівняння для очей) плескався справжнісінький жах.

– Не бійся, – несподівано ніжно промовив я, – я тільки торкнуся твоєї голови. – Я здивувався собі. Звідки ніжність?

Жах її очей не зникав, але вона покірно кивнула і нахилила голову.

Обережно, наче боявся роздавити, я обхопив її з обох боків. У неї була ніжна шкіра і шовковисте м'яке волосся.

– Стів! Сті-ів, іди сюди...

Я вже не був катом. Мене звали Джейн, і мені було дев'ятнадцять років. Забравшись на невелику скелю за селищем, я кликала свого приятеля.

– Стів! Якщо ти зараз не підійдеш...

Я відчував, як вона напружувала мозок, намагаючись приховати спогади. Так завжди роблять. Дурні. Саме по тому, що вони найбільше хочуть приховати, ми й знаходимо потрібне.

Я побачив, як вони, гуляючи, натрапили на це. Золото. На поверхню скелі виходила золота жила. Як банально. Всього лише золото. Хоча за своєю природою більшість убивств саме банальні. Кому, як не мені, це знати.

Вони сперечалися. Довго. Стів хотів розповісти про знахідку всім. Він щось говорив про розвиток колонії, розширення, тощо. Джейн мала зовсім інші думки. Перед дівчиною постали досі небачені можливості. Невисловлені, майже на рівні підсвідомості мрії, несподівано отримали змогу втілитися, набути плоть та кров. Сіре дитинство, рання смерть матері, похмурі погляди батька. І робота, робота, робота. Неживі, згаслі очі інших жінок.

Вона ніде не була, крім Мери, але пристрасно, з усією дівочою палкістю, хотіла вирватися звідси. Побачити інші світи... людей...

Можливо, це вона успадкувала від матері. Дивовижно красива жінка, привезена батьком звідкись з іншої планети. Мати так і не змогла змиритися з нудьгою та одноманітністю Мери. Як і з косими поглядами інших жінок.

Джейн довго вмовляла Стіва. Наводила різні аргументи, але хлопець залишався глухим до її слів. Поки вона не зрозуміла, що є лише один спосіб...

Я пережив це разом із нею. Нерішучість, коливання дівчини. Важкий камінь напрочуд незручно розмістився в руці. Продовжуючи говорити, Стів нахилився. Потилиця хлопця опинилась якраз на рівні попереку...

Потім вона довго бігла. Мила руки в струмку, і все здавалося вода, що витікає, має яскраво-червоний колір. Страх. Гарячкові думки. Мрії про майбутнє. Знову страх. Селище. Стурбовані очі батька. "Джейні, з тобою все гаразд?"

Коли всі заснули, вона знайшла сили повернутися і закидати тіло камінням. Тепер її не повинні були спіймати.

Я відірвав руки від голови дівчини, насилу повертаючись до реальності. Моя власна голова нещадно боліла. Таке відбувається після сеансу. Я питав у наставників, вони стверджували – це нормально. Нормально. Хіба може бути хоч щось нормально у катів!