Читати книгу - "Щоденники ката, Руслан Шабельник"

Я відкрив повіки і подивився на Джейн. В очах дівчини все ще світився переляк. Вона, як і я, знову пережила все це.

– Що... що тепер буде зі мною? – насилу видавили побілілі губи.

Я дивився на це створення. Вона була чудова. Вона не мала народитися тут, у забутій усіма колонії. Її місце було там, серед зірок. Осліплювати красою натовп захоплених шанувальників, отримувати подарунки, квіти та відкидати зізнання. Напевно, так би воно й було, якби не з'явився я.

Ми дивилися одне на одного. Кат та жертва. Безперечно, вона була винна. Саме дізнатися про це, колоністи і викликали ката. Але будь-яка дія має протидію – закон природи, який ще ніхто не скасував. Прибувши сюди, я вже не міг піти, не покаравши злочинця.

Такою є моя природа. Природа ката. І річ навіть не в тому, подобається мені це чи ні. Якби мене хтось питав, я відповів би: «не подобається». Але я – кат. Дар та покарання.

– Що тепер зі мною буде? – знову запитала вона.   

Я не знав, як відповісти. Вперше у житті не знав.

За тридцять років я бачив багато злочинців. Я вистраждав і пережив із ними їх вагання та рішучість, мотиви, які їх спонукали, почуття, емоції та плани. І завжди, з однаковою неупередженістю ухвалював вирок.

Тисячі разів я чув різними голосами і на різний лад питання: «Що зі мною буде?»

І стільки ж разів чесно відповідав.

Нині не міг відповісти. Тільки не їй.

Тихо рипнули двері. Дивно, але я зовсім не чув, як відчинився замок. Тінь загородила дверний отвір.

Не кажучи жодного слова, я повернувся, підняв саквояж і попрямував до виходу.

На проході стояв товстун-мер. Обличчя його було стурбоване, по засмаглій, вкритій ластовинням лисині перекочувалися великі краплі поту.

При моєму наближенні товстун поспішно відбіг, звільняючи дорогу.

– Вона не винна, – чомусь я старанно ховав очі. – Мені потрібно відпочити.

Може тільки здалося, полегшене зітхання вирвалося з широких грудей. Все-таки це він запропонував викликати ката.

Я збрехав... перший раз у житті.

Мене розмістили у затишній кімнаті одного із будинків для гостей. Чисте біле простирадло приємно холодило тіло. Штори запнули, але в приміщенні було ще досить світло. Від кімнати віяло затишком домашньої оселі.

Я довго лежав з розплющеними очима. Чомусь згадався наставник Нелін. Єдиний, що спромігся дожити до сорока. Для нас – майже старий. Його слова: «Вивчаючи жертву, уважно вдивляйтесь у мотиви скоєння злочину. Пам'ятайте: за статистикою, людина, яка одного разу вбила, рідко коливається перед наступним вбивством. В такому разі вирок – смерть».

Статистика. Але ж і вона іноді помиляється. Усі помиляються.

Тільки не кат, бо в нього ціна помилки – людське життя. Часто – декілька.

Мені дуже хотілося, я сподівався, що на цей раз помилився. Я просто не міг змусити себе вбити її. Тільки не я і не її.

Ще я розмірковував, зробив би так само, якби на місці вродливої дівчини опинилась інша людина. Чоловік, літня жінка. Хотілося сподіватися, що так. Але я кат і я чудово знаюся на людських душах, у тому числі й на своїй власній...

Чи може кат любити? Чи має право? Я ніколи не чув про таке.

Коли за вікном зсутеніло, я заснув.

Сплю я чуйно. Нас спеціально навчають, щоб ми міцно спали, але я сплю чуйно. Іноді до мене приходять кошмари, і я прокидаюся серед ночі в холодному поті. Непробачна слабкість для ката.

Цього разу я прокинувся через те, що рипнули вхідні двері. Рука сіпнулася під подушку, де лежав зведений пістолет. Рефлекси іноді сильніші за нас. Особливо у катів.

То була вона. Я знав, що це буде вона, знав – і боявся цього.

Джейн нерішуче завмерла на порозі.

– Можна увійти?

Від її голосу в мене пересохло в роті, і я за звичкою мовчки кивнув головою.

Дівчина зачинила за собою двері, і кімната знову занурилася в напівпроглядну темряву. Вона не запалила світло, хоча чудово знала де вимикач. Якийсь час ми мовчали, і стало чути звуки нічного селища за вікном.

– Прийшла подякувати.

Я чекав продовження.

– Але ж ви знали, бачили, що зробила я. Я бачила це разом із вами. Чому ж ви не розповіли?

Дивно, але в її голосі чулося благання.

Вдруге в житті я не знав, що відповісти, тому так і відповів:

– Не знаю.

Немов зважившись, Джейн несподівано швидко підбігла до ліжка. Під її тілом рипнули пружини. Я часто дихав. Вона торкнулася руками мого обличчя, зовсім як я кілька годин тому. Руки були холодні й тремтіли.

– Зі мною таке вперше. Я дуже незвично себе почуваю. Я хочу віддячити тобі.

Вона пригорнулася до мене. Крізь тонкий одяг виразно відчувалося дівоче тіло.

Ми лежали у ліжку. Абсолютно оголені. Джейн важко дихала. Несподівано вона піднялася на лікті і зазирнула мені у вічі.

– Дивно. Я навіть не знаю, як тебе звуть.

– Руслан, – мій голос звучав глухо, і я сам не впізнав його.

– Руслан. Незвичайне ім'я. Щось слов'янське?

– Тюркське. Був такий народ на стародавній Землі.

– Руслан, – вона посмакувала слово, – а... це твоє справжнє ім'я?.. Я чула, ні в кого з катів немає матері.

– Матері є, просто ми їх не знаємо, щоб, якщо доведеться зустрітись, у будь-якому випадку залишатися неупередженим.

– Напевно, це жахливо... тобто, я хочу сказати, не мати сім'ї, не знати материнської ласки...

Я знизав плечима.

– Нас забирають ще дітьми. Школа стає нашою домівкою, наставники батьками.

– Але ж це неправильно, не по людські. Яке вони мають право! Зрештою, вашим здібностям можна знайти інше застосування, ніж робити з вас... – вона не змогла вимовити цього слова.

– Катів, – закінчив я. – Комусь треба займатися і цим. І потім, катами стають не всі телепати, деякі з нас дійсно знаходять застосування в інших областях.