Читати книгу - "Українські жінки у горнилі модернізації"

Женять сина рідко за його згодою, а більш усього без його згоди й відома. Батько куда захотів, туда й пішов у свати. Тоді поїхав батько на ярмарок, десь там ще хтось виїхав на ярмарок — випили, познакомились: «В тебе дочка, в мене син — давай посватаємось!»

(Полтавщина)

Загалом, молодь, незалежно від статі, мала небагато свободи у виборі подружжя. Про випадковість обрання пари свідчить і доволі відома практика почергового сватання, коли свати за один день могли обійти кілька потенційних наречених, сподіваючись дістати згоду бодай від однієї з них. Що вже казати про давній звичай «зговор малолітніх», який побутував серед українців іще наприкінці XVI ст. та міг вплинути на шлюбні уявлення українців у пізніші часи. Згідно з цим звичаєм, батьки укладали шлюбну угоду для власних неповнолітніх дітей, у якій заздалегідь визначали час весілля, розмір посагу молодої і віна з боку молодого; порушення такого контракту передбачало серйозні матеріальні компенсації. У такому контексті і хлопці, і дівчата були пасивними об’єктами шлюбної угоди.

Чинники популярності дівчини в молодіжному середовищі (врода, весела вдача, вміння співати, танцювати тощо) втрачали актуальність при створенні сім’ї. Підшукуючи гідну пару, зважали передусім на добрий родовід і статки родини (з огляду на розмір майбутнього посагу — перш за все наявність землі та худоби). Дівчата із заможних родин швидше виходили заміж, аніж їхні бідніші однолітки; навіть обділені вродою і здоров’ям багаті наречені могли розраховувати на добру партію, бо, як казали на Волині: «Морги варги покривают» (тобто розміри земельного наділу важливіші за потворність), а на Бойківщині вважали: «Великі воли гнилу корову повезут» — і співали у пісні:

Котра гора крем’яниста — тота лупається,

Котра дівка поле має — тота віддається.

Оскільки першорядними функціями жінки в подружжі були господарські та материнські обов’язки, то надзвичайно важливе значення для успішного сімейного життя мали здоров’я дівчини та вміння хазяйнувати.

— Чи то, тату, тую брати, що воли-корови,

Чи то, тату, тую брати, що чорнії брови?

— Не питайся, мій синочку, чи вона багачка,

Тільки ходи, людей питай, яка з неї швачка.

Не питайся, мій синочку, чи головка гладка,

Тільки ходи, людей питай, чи метена хатка.

Не питайся, мій синочку, брівок на шнурочку,

Тільки ходи, людей питай, чи спряде сорочку.

Не питайся, мій синочку, яка там на вроду,

Тільки ходи, людей питай, чи чесного роду.

— Порадь мені, мати, котру дівку брати?

Ой чи тую, мати, брати, що біленько ходить?

— Гляди, сину, людей питай, чи ділечко робить.

— Ой чи тую, мати, брати, що намисто густо?

— Гляди, сину, людей питай, чи в скрині не пусто.

— Ой чи тую, мати, брати, що головка гладка?

— Гляди, сину, людей питай, чи метена хатка.

— Ой чи тую, мати, брати, що чорненько ходить?

Сам я бачу, люди кажуть, що ділечко робить.

(Народна пісня)

Уподобання батьків та дітей не завжди збігалися: перші керувались головно господарськими міркуваннями, другі — особистими симпатіями. Відтак можливими були кілька варіантів розвитку подій. У першому типовому випадку батьки переконуючи чи силоміць спонукали сина або дочку погодитись із їхнім вибором. Український фольклор рясніє ліричними піснями, де закохані благають батьків прислухатися до їхнього бажання побратися: «Ой ви, батьки з матерями, на те уважайте / Ой як дасть Бог дітям пару, то не розлучайте…» Дівчата з Полтавської та Чернігівської областей навіть мали право звертатися до суду за дозволом на одруження, якщо батьки забороняли їм укласти шлюб зі своїм обранцем.

Якщо позиції батьків та дітей щодо вибору подружньої пари не підлягали компромісу і жодна зі сторін не хотіла поступатися, траплялися випадки одруження молоді без згоди батьків. У такому разі дівчина, за попередньою домовленістю зі своїм обранцем, потайки тікала з батьківського дому, прихопивши з собою лише дещо з одягу. За законом, потаємне викрадення дочок від батьків для укладення шлюбу вважалося карним злочином. Такий спосіб одруження був радше винятком, зважаючи передусім на санкції, які застосовували батьки до молодої пари. У разі непослуху батьки зазвичай не справляли весілля (що фактично означало громадське невизнання факту одруження), не давали благословення на шлюб (що, за народними уявленнями, віщувало нещасливе подружнє життя), молода сім’я не мала матеріальної підтримки з боку батьків, чия воля була порушена (йдеться про посаг, худобу, землю, житло тощо).

Оптимальним варіантом розвитку подій під час вибору подружньої пари був збіг намірів батьків та молоді або розумний компроміс між ними. Уже наприкінці XIX — на початку XX ст. по всій Україні відбувалася певна лібералізація поглядів на мотиви одруження та послаблення батьківського тиску, батьки частіше йшли назустріч побажанням своїх дітей. У законодавстві Росії вже від середини XIX ст. вказувалося, що «шлюб не може бути законно укладеним без взаємної і непримусової згоди молодих, і батькам заборонено змушувати своїх дітей до укладення шлюбу проти їх бажання», тож ця правова норма поступово перетворювалась на реальну життєву практику.

Оскільки серед українців розлучення (навіть неформальне) не було поширене, до вибору пари ставилися з величезною відповідальністю, орієнтувались насамперед на всебічну стартову рівність молодят — вікову, майнову, соціальну, етнічно-релігійну тощо. Народний погляд з цього приводу висловлено у безлічі приказок: «Знайся рівня з рівнею», «Бочкор до бочкора, чобіт до чобота», «Знайся віл з волом, а кінь з конем». Належність молодят до однієї соціальної верстви, нації та віровизнання означала близькість, спорідненість світогляду, уявлень про сім’ю, про господарські права та обов’язки одне одного. Це сприяло швидшому досягненню взаєморозуміння, встановленню партнерських стосунків, пом’якшувало процес взаємного пристосування та зменшувало вірогідність конфліктних ситуацій, особливо на перших етапах сімейного співжиття та за умови примусового шлюбу.