Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— В якій справі?
Він не знав: йому просто наказали привести мене туди.
— Toi aussi[10], — сказав він Фуонг.
— Говоріть «ви», коли розмовляєте з дамою, — сказав я йому. — Як ви дізналися, що вона тут?
Він тільки повторив, що такий наказ.
— Я прийду вранці.
— Sur le chung[11],— промовив цей підтягнутий упертий чоловічок.
Сперечатись було марно, тож я підвівся, начепив краватку і взув черевики. В цих краях останнє слово завжди лишається за поліцією: вона може відібрати перепустку, заборонити відвідувати прес-конференції, вона може, якщо схоче, відмовити у дозволі на виїзд. Усе це були законні заходи, але коли в країні війна, законність там далеко не на першому місці. Я знав одного чоловіка, у якого раптом загадковим чином зник кухар. Сліди його вели у в’єтнамське сюрте, але там запевняли, що кухаря після допиту відпущено на всі чотири вітри. Сім’я так більше ніколи й не побачила його; можливо, він перейшов до комуністів, можливо, завербувався в одну з найманих армій, що кишіли навколо Сайгона: в загони хоа-хао, каодаїстів або генерала Тхе. А може, й досі сидить у французькій тюрмі. Може статися, що він заробляє гроші, торгуючи дівчатами в китайському передмісті Шолоні. А може, помер від розриву серця під час допиту.
— Пішки я не піду, — сказав я. — Вам доведеться взяти рикшу. — Ніколи не треба забувати про свою гідність.
З тієї ж причини я відмовився від сигарети, запропонованої офіцером французького сюрте. Після трьох люльок мій розум був чіткий і ясний — я міг легко приймати такі рішення, не забуваючи про основне питання: чого вони хочуть від мене? Я зустрічався з Віго кілька разів на прийомах і ще тоді звернув на нього увагу, бо він, здавалося, був безтямно закоханий в свою дружину, вульгарну фарбовану блондинку, що зневажала його. Зараз, о другій годині ночі, він сидів у задушливій, прокуреній кімнаті стомлений, пригнічений, з зеленим козирком над очима і розкритим томиком Паскаля на столі, щоб згаяти час. Коли я заперечив проти того, щоб Фуонг допитували без мене, він одразу ж погодився, глибоко зітхнувши; у його зітханні вчувалось, як він втомився від Сайгона, від спеки, а може, й від життя.
Він сказав по-англійськи:
— Пробачте, що я змушений був попросити вас прийти сюди.
— Мене не просили, мені наказали.
— О, ці тубільні поліцейські, вони нічого не розуміють. — Його очі не відривались од розгорнутого томика «Думок» Паскаля, наче він і справді поринув у сумні міркування цього автора. — Я хочу поставити вам кілька запитань... Відносно Пайла.
— Краще б ви поставили ці запитання йому самому.
Він обернувся до Фуонг і різко спитав її по-французьки:
— Скільки часу ви жили з мосьє Пайлом?
— Місяць... Не знаю... — відповіла вона.
— Скільки він платив вам?
— Ви не маєте права ставити їй такі запитання, — сказав я. — Вона не продається.
— Адже ж вона і з вами жила? — раптом спитав він. — Два роки?
— Я — кореспондент, що має повідомляти про вашу війну, коли ви даєте йому таку змогу. Не вимагайте, щоб я постачав матеріали і для вашої скандальної хроніки.
— Що ви знаєте про Пайла? Прошу відповідати на мої запитання, містере Фаулер. Повірте, мені неприємно допитувати вас. Але справа серйозна.
— Я не донощик. Вам і так відомо все, що я можу розповісти про Пайла. Вік — тридцять два роки, працює в місії економічної допомоги, національність — американець.
— Ви, здається, його друг? — сказав Віго, дивлячись повз мене, на Фуонг.
Тубілець-поліцейський приніс три чашки чорної кави.
— А може, ви хочете чаю? — спитав Віго.
— Так, я справді його друг, — сказав я. — Чом би й ні? Рано чи пізно мені доведеться поїхати звідси додому. Я не можу взяти її з собою. А з ним їй буде непогано. Це розумне рішення. І він каже, що одружиться з нею. Він і справді на це здатний. По-своєму він хороший хлопець. Серйозний. Не такий, як ті горласті виродки з «Континенталю». Тихий американець, — уточнив я таким тоном, як сказав би «голуба ящірка» або «білий слон».
Віго погодився:
— Атож. — Він ніби шукав на столі слова, щоб передати свою думку так само влучно, як це зробив я. — Дуже тихий американець.
Він сидів у своєму маленькому душному кабінеті, чекаючи, щоб хтось із нас заговорив. Коло його обличчя дзижчав москіт, а я дивився на Фуонг. Опіум робить людину кмітливою, можливо, тому, що заспокоює нерви і вгамовує почуття. Ніщо, навіть смерть, не здається надто важливим. Фуонг, подумав я, не зрозуміла його тону — сумного й безнадійного, а англійську мову знала дуже погано. Сидячи на твердому конторському стільці, вона все ще терпляче очікувала на Пайла, а я вже перестав його чекати і бачив, що Віго розуміє нас обох.
— Як ви з ним познайомилися? — спитав Віго.
Чи варто йому пояснювати, що це Пайл познайомився зі мною, а не я з ним. Уперше я побачив його у вересні минулого року, коли він переходив площу перед «Континенталем»; цього молодика, якого ще не зачепило життя, доля кинула в нас, наче спис. Довгоногий, коротко підстрижений, ще по-студентському наївний, він, здавалося, не міг нікому заподіяти зла. Столики на вулиці були майже всі зайняті.
— Ви дозволите? — підкреслено ввічливо спитав він.— Моє прізвище Пайл. Я тут новачок.
Він зручно вмостивсь на стільці, обхопивши рукою спинку, і замовив пиво. Раптом він прислухався, вдивляючись у сліпуче сяйво полудня.
— Це граната? — спитав схвильовано, з якоюсь надією.
— Швидше вихлоп автомобіля, — сказав я і раптом пошкодував, що розчарував його. Як швидко забуваєш власну молодість: колись і мене цікавило те, що, за браком кращого слова, називають «новинами». Але гранати мені вже набридли, про них тепер побіжно згадували десь на останніх сторінках місцевої газети: стільки-то вибухнуло минулої ночі в Сайгоні, стільки-то в Шолоні, — до європейської преси вони більше не потрапляли. На вулиці з’явилися граціозні тоненькі фігурки в білих шовкових штанях і довгих, вузьких, з розрізами на стегнах кофтах з рожевими та ліловими візерунками; я дивився на них з тугою і знав, що таку саму тугу відчуватиму й тоді, коли назавжди залишу цей край.
— Гарненькі,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тихий американець. Наш резидент у Гавані», після закриття браузера.