Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

— Нічого, — сказав байдуже: як видно, був людина поважна.— Посланник дуже стривожений через ці гранати. Було б дуже прикро, каже він, коли б стався нещасливий випадок — з ким-небудь із нас, звичайно.

— З ким-небудь із вас? То справді було б неприємно. Конгресові це не сподобалось би.

Чому нам завжди так хочеться дражнити простодушних? Може, всього десять днів тому, готуючись до майбутньої подорожі, він бродив по міському парку Бостона з купою книжок про Далекий Схід і Китай. Він навіть не чув, що я кажу, — так був захоплений проблемами демократії і відповідальністю Заходу; він твердо поклав собі — я довідався про це дуже швидко — робити добро, і не якійсь одній особі, а цілій країні, континенту, всьому світові. Що ж, тепер він був у своїй стихії, перед ним лежав усесвіт, який треба було вдосконалити...

— Він у моргу? — спитав я Віго.

— Звідки ви знаєте, що він мертвий?

Це було недоречне, типове для поліції запитання, не гідне людини, що читає Паскаля і так по-дурному кохає свою дружину. Не можна кохати, коли не маєш інтуїції.

— Ні, я не винний, — сказав я, переконуючи себе, що це правда. Хіба Пайл не чинив завжди так, як хотів?

Я намагався знайти в собі хоч яке-небудь почуття, хоч образу на поліцію за те, що вона мене підозрює, але марно. Пайл сам був винний у всьому.

«А чи не краще нам усім померти?» — розмірковував у мені опіум, і я крадькома глянув на Фуонг: для неї це, напевне, буде удар. Вона, мабуть, по-своєму любила його — хіба вона не кохала мене і не покинула задля Пайла? Вона зв’язала свою долю з молодістю, з надією на майбутнє, з поважністю, а вони підвели її ще більше, ніж старість і спустошеність. Фуонг сиділа, поглядаючи на нас, і я подумав: «Вона все ще нічого не розуміє. Краще, мабуть, забрати її звідси, перше ніж вона збагне, що сталося». Я був ладен, не вносячи в справу ясності, відповідати на будь-які запитання, аби тільки швидше закінчився цей допит, а потім розповісти їй усе на самоті, якнайдалі від поліцейського ока, твердих конторських стільців та голої електричної лампочки, навколо якої кружляють метелики.

Я спитав Віго:

— Який час вас цікавить?

— Між шостою та десятою вечора.

— О шостій я заходив у «Континенталь» випити. Офіціанти, певне, пам’ятають. О шостій сорок п’ять спустився до набережної, щоб подивитись, як розвантажують американські літаки. Коло дверей «Мажестіка» зустрів Вілкінса з «Ассошіейтед Ньюз». Потім пішов у кіно в сусідньому будинку. Там, мабуть, пригадають мене — їм довелося міняти мені гроші. Потім узяв велорикшу і поїхав у «Вьйо мулен». Приїхав туди близько половини на дев’яту і повечеряв сам. У ресторані був Грейнджер — можете запитати у нього. Потім знову найняв рикшу і повернувся додому; була за чверть десята. Очевидно, ви зможете розшукати і цього рикшу. Я чекав, що Пайл прийде о десятій, але він так і не з’явився.

— Чому ви чекали на нього?

— Він сказав по телефону, що йому треба побачитися зі мною в якійсь важливій справі.

— А ви не знаєте, що то за справа?

— Ні. Для Пайла все було важливе.

— А його дівчина? Вам відомо, де вона була в цей час?

— Опівночі вона чекала його на вулиці. Була стурбована. Вона нічого не знає. Хіба ви не бачите, що вона й досі чекає на нього?

— Бачу,— сказав він.

— Невже ви справді можете подумати, що я вбив його з ревнощів... або що це вона його вбила?.. За що? Адже він збирався одружитися з нею.

— Зрозуміло.

— Де ви його знайшли?

— Він лежав у воді під мостом Дакоу.

Ресторан «Вьйо мулен» недалеко від того мосту. Міст охороняє озброєна поліція, а ресторан для захисту від гранат обведено залізною сіткою. Переходити міст уночі небезпечно, бо, коли настає темрява, той берег річки перебуває в руках в’єтмінців[12]. Виходить, я вечеряв ярдів за п’ятдесят від його трупа.

— Лихо в тому,— сказав я,— що він втручався в чужі справи.

— Відверто кажучи,— відповів Віго,— мені його зовсім не жаль. Він чинив дуже багато зла.

— Борони нас боже,— сказав я,— від праведних і не відаючих, що діють.

— Праведних?

— Авжеж. По-своєму. Ви ж католик. Вам його не зрозуміти. До того ж він був один з отих чортових янкі.

— Ви не відмовитесь пізнати тіло? Пробачте, так уже заведено, хоч це не дуже приємно.

Я не став запитувати його, чому він не запросить для цього кого-небудь з американської місії, бо й так розумів, у чому річ. Французькі методи здаються трохи старомодними в наш холодний діловий вік: вони побудовані на вірі у совість, у свідомість провини, в те, що злочинця треба звести з його жертвою — він може розгубитись і виказати себе. Коли ми йшли кам’яними сходами у підвал, де гула холодильна установка, я знову повторював про себе, що ні в чому не винний.

Вони витягли його звідти, наче тацю з грудочками льоду, і я глянув на нього. Рани позамерзали і були не дуже помітні. Я сказав:

— Бачите, рани й не думають відкриватись у моїй присутності.

— Comment?[13]

— Хіба ви привели мене сюди не для цього? Ще одне, сказати б, випробування. Але ви його надто заморозили, В середні віки не мали таких потужних холодильників.

— Ви впізнаєте його?

— Авжеж, впізнаю.

Тут він здавався більш, ніж будь-де, не на своєму місці,— краще б сидів собі вдома. Я бачив його на фотографіях у сімейному альбомі: верхи, на ранчо для туристів, на пляжі Лонг-Айленду, серед приятелів у чиїйсь квартирі на двадцять четвертому поверсі. Він був породженням світу хмарочосів, швидкісних ліфтів, морозива і сухих коктейлів, молока на сніданок і бутербродів з курятиною.

— Він помер не від цього,— промовив Віго, показуючи на рану в грудях,— його втопили в багні. Повні легені.

— Ви працюєте оперативно.

— В цьому кліматі інакше не можна.

Вони всунули ноші назад і захлопнули дверцята. Гумова прокладка пом’якшила удар.

— То ви нічим не можете нам допомогти? — спитав Віго.

— Нічим.

Ми з Фуонг пішли додому пішки — я вже не дбав про