Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я зайду на хвилинку на телеграф, ти не заперечуєш?
Я залишив Фуонг на вулиці, послав телеграму і повернувся до неї. Моя телеграма була, власне, тільки жестом: я дуже добре знав, що французьких кореспондентів уже про все повідомлено і, навіть якщо Віго вів чесну гру (що теж було можливо), цензура все одно затримає мою телеграму, поки французи не пошлють своїх. Моя газета довідається про цю новину з паризьких джерел. І не тому, що Пайл був така вже важна персона. Не міг же я написати правду про його справжню діяльність, про те, що, перше ніж померти, він став причиною принаймні п’ятдесяти смертей,— це негативно вплинуло б на англо-американські відносини і прикро вразило б посланника. Посланник дуже поважав Пайла — Пайл здобув учений ступінь в... одне слово, в одній з тих наук, за які в Америці надають учені ступені. Це могли бути суспільні відносини, театрознавство, а може, навіть проблеми Далекого Сходу (він же прочитав стільки книжок).
— Де Пайл? — спитала Фуонг.— Що вони хотіли?
— Ходім додому,— відповів я.
— А Пайл прийде?
— Він може прийти туди так само, як і в будь-яке інше місце.
Старі жінки все ще сокотіли коло будинку. Відчинивши двері у свою кімнату, я зразу помітив, що в ній робили обшук: все мало видимо охайніший вигляд, ніж перед тим.
— Хочеш іще одну люльку? — спитала Фуонг.
— Приготуй.
Я скинув краватку і черевики. Інтермедія скінчилася; ніч тяглась далі, ніби нічого й не сталося. Фуонг, сівши край ліжка, засвітила лампу. «Дитино моя, моя сестро» з шкірою янтарного кольору. Sa douce langue natale[14].
— Фуонг,— покликав я. Вона розминала кульку опіуму в чашечці люльки.— Il est mort[15], Фуонг.
Тримаючи голку в руці, вона дивилася на мене насупившись, мов дитина, яка намагається зрозуміти, що їй сказали.
— Tu dis?[16]
— Pyle est mort. Assassiné[17].
Вона поклала голку і сіла навпочіпки, дивлячись на мене. Не було ні крику, ні сліз, вона тільки замислилась — то були глибокі й потаємні думки людини, життя якої має зовсім змінитися.
— Тобі краще залишитись тут на цю ніч,— сказав я.
Вона кивнула і, взявши голку, почала знов підігрівати опіум. Вночі я прокинувся після короткого, глибокого сну, що його спричиняє опіум,— спиш десять хвилин, а здається, що виспався,— і знайшов свою руку там, де колись вона завжди лежала вночі: на її стегні. Вона спала, і я ледве міг вловити її віддих.
Знову, після стількох місяців, я був не самотній; але раптом я згадав поліцію, Віго з його зеленим козирком, тихі порожні коридори американської місії і, відчуваючи під рукою ніжну гладеньку шкіру, з гнівом подумав: «Невже тільки мені одному шкода Пайла?»
Розділ другий
1
До того ранку, коли Пайл уперше з’явився на площі біля «Континенталю», мені вже встигли набриднути мої американські колеги — цибаті й галасливі, молоді і вже літні, що так і сипали недоброзичливими дотепами на адресу французів, які, зрештою, проливали кров у цій війні. Час від часу, коли сліди якої-небудь сутички було дбайливо підчищено, а жертв її забрано з поля бою, кореспондентів викликали в Ханой, куди треба було летіти близько чотирьох годин. Там головнокомандувач звертався до них з промовою, після чого, переночувавши у Будинку преси, де, за їхніми словами, був один з найкращих барменів в Індокитаї, вони літали над недавнім полем бою на висоті трьох тисяч футів (межа досяжності важких кулеметів), а потім їх доставляли назад, у Сайгон, у готель «Континенталь», куди вони вдиралися з гуком і галасом, наче школярі після пікніка.
А Пайл був тихий і такий скромний на вигляд; того першого дня мені часом доводилось нахилятися до нього, аби почути, що він каже. І він був дуже-дуже серйозний. Кілька разів його, здавалося, пересмикнуло від галасу, який зчиняли американські кореспонденти на терасі над нами,— там, на думку всіх, ручні гранати менш небезпечні. Але він нікого не осуджував.
— Ви читали Йорка Гардінга? — спитав він.
— Ні, здається, не читав. А що він написав?
Дивлячись на молочне кафе навпроти, Пайл замріяно промовив:
— Схоже на наші кіоски, де продають содову воду.
Якою ж гострою мала бути його туга за батьківщиною, коли він у такому незвичайному для нього оточенні зупинив свій погляд саме на цьому кафе. Та хіба я сам, підіймаючись уперше вулицею Катіна, не звернув насамперед уваги на вітрину з парфумами Герлена і не потішив себе думкою, що, кінець кінцем, до Європи летіти всього тридцять годин?
Пайл неохоче відвів очі від кафе і сказав:
— Йорк написав книжку під назвою «Наступ червоного Китаю». Дуже змістовна книжка.
— Не читав. А ви з ним знайомі особисто?
Він поважно кивнув головою і замовк. Але одразу заговорив знову, щоб пом’якшити враження, яке у мене могло скластись.
— Я його добре не знаю,— сказав він.— Зустрічався з ним усього два рази.
Мені це сподобалося в ньому — не хоче, щоб подумали, ніби він вихваляється своїм знайомством з тим... як його... Йорком Гардінгом. Пізніше я дізнався, що Пайл з надзвичайною повагою ставився до тих, кого він називав «серйозними авторами». До цієї категорії не входили ні романісти, ні поети, ні драматурги, якщо тільки вони не писали на сучасні теми, але і в цьому разі, на його думку, краще просто описувати факти, як у Йорка Гардінга. Я сказав:
— Знаєте, коли довго живеш де-небудь, пропадає будь-яка охота читати про ті місця.
— Мені дуже
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тихий американець. Наш резидент у Гавані», після закриття браузера.