Читати книгу - "У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів"

Ця двозначна ситуація дещо нагадує стосунки Англії та Шотландії: остання була позбавлена суверенітету в XVIII ст. через війни й нерівноправні договори, але в XIX ст. шотландці виступили одними з будівничих Британської імперії і почали користуватися всіма преференціями, які надавав цей статус. Шотландці поза межами Британських островів виступали вже як британські колоніалісти. Як дати чітке визначення ситуації, котра надто змінна в часі й дуже залежить від суб’єктивних уявлень людей кожної конкретної історичної доби? У XIX ст. мільйони українців і гадки не мали про те, що вони живуть у колонії (де «невдоволення більшості населення колонії»?); сотні були поінформовані про історично несправедливий статус своєї землі, але не могли чітко визначити ставлення до ситуації; одиниці були схильні до виразного сепаратизму. Але, врешті, в XX ст. (після доби вже радянсько-російського колоніалізму — також двозначного, але чіткіше визначеного) перемогла позиція саме останніх.

Суб’єктивні уявлення великої маси людей — ось ключ до нашого знаменитого запитання. Коли певна спільнота починає реалізовувати свій національний проект (наприклад, український), це тягне за собою конфлікт з інтими національними проектами (російським, польським) або державами, які претендують на ті ж землі й той самий народ. У ході з’ясування відносин — історичних, політичних, військових — носії національної ідеї переконуються у моральній та історичній значущості своїх дій і цілей. Якщо свобода стає усвідомленою необхідністю, то стан несвободи стає неприродним, штучним і нав’язаним. І в той умовний момент, коли національні цілі усвідомлюються, Україна починає виборювати незалежність, а попередній чи на той час залежний статус стає синонімом колоніального. Тож відповідь проста: коли українці усвідомлюють потребу національної, окремої самореалізації, несамостійна Україна стає колонією.

Тому негаразди самореалізації нинішньої незалежної України цілком справедливо можна пояснювати постколоніальним синдромом, оскільки це є проблемним переходом від несвободи до свободи: люди, звикнувши до меншовартості й несвободи, не можуть швидко змінитися. Що ж до конкретного визначення і проявів цього «колоніального статусу» у конкретних обставинах Російської імперії XIX ст., то не варто дивитися на минуле спрощено і рубати з плеча, адже реальне життя завжди сповнене двозначностей і парадоксів.

Нинішні реалії України також дають нам чимало приводів для роздумів і порівнянь, бо ж XXI століття аж ніяк не загубило в минулому колоніалізм та імперство. І приклад «русского міра» тут є цілком промовистим.

Тож звертаю увагу читачів на міркування істориків про довге українське XIX століття. Можливо, якісь висновки чи досвід допоможуть нам у столітті XXI?

Кирило Галушко,

координатор громадського просвітницького проекту «LIKБЕЗ. Історичний фронт»

Зникнення і «відродження»: Довге українське XIX ст. (В. Шандра)

Поглинання і розчинення

Третього лютого 1764 р. російська імператриця Катерина II призначила генерал-прокурором Сенату князя Олександра В’язмітінова та вручила йому інструкцію. У її таємних настановах ішлося, яким би вона хотіла бачити дії його, найближчого сановника, котрому довіряла контроль за законністю в державі. Першою серед вказівок була та, в якій названо не просто помилкою, а великою дурістю політику її попередників, що вони Малоросію, Ліфляндію[1] та Фінляндію вважали окремими територіями-провінціями в імперії та рахувалися з їхніми політичними й соціально-господарськими особливостями. Катерина вважала, що їх, як і Смоленську, слід «обрусеть», аби вони перестали «глядеть, как волки к лесу». А для цього слід «разумных людей избрать начальниками тех провинций» та ліквідувати посаду гетьмана в Малоросії. Можна вибачити вчорашній німецькій принцесі її незнання російської мови (слід було сказати «сколько волка не корми, все равно в лес смотрит»), але відмовити в прагматизмі їй ніяк не можна. Поставлені завдання імператриця почала виконувати з ліквідації посади гетьмана, яку на той час обіймав Кирило Розумовський. Він не влаштовував імператрицю, бо намагався (і не без успіху) дістати право дипломатичних зносин, розвивав місцеву торгівлю й промисловість, розпочав широку програму відновлення автономії, прагнув перенести столицю з Глухова до Батурина, де передбачав відкрити університет. А також займався реформуванням козацького війська, сприяв розвиткові української науки, зокрема історії, літератури й мистецтва. Його широка програма модернізації Гетьманщини не збігалася з цілями російського уряду, який почав щораз більше обмежувати політичні й економічні права України. Катерина скористалася з петиції шляхетської аристократії про спадкове гетьманство в роді Розумовських і примусила Кирила відмовитися від гетьманства. Аби позбавити його честолюбних прагнень повернути булаву, вона підтвердила його власницькі права на маєтки, що він отримав від Єлизавети Петрівни, зокрема й на Батурин, та призначила річне жалування в розмірі 50 тис. руб. і щорічну пенсію — 10 тис. руб. Замість гетьмана запроваджувалася Малоросійська колегія (1763 р.). Що ж до «разумных людей», то ними стали ті, які змогли імперську політику спрямувати на порозуміння з етнічними елітами. Президентом Малоросійської колегії (так по-європейському називалася ця посада) було призначено генерал-аншефа, графа П. О. Румянцева, за яким ширилася слава мужнього учасника Семилітньої війни і розумного урядовця — якості, що цінувалися малоросійською елітою. Через батька, який служив там у 1738—1740 рр., та місцевого педагога Тимофія Сенютовича він ще замолоду знав Гетьманщину, що, безперечно, враховувалося імператрицею. П. Румянцеву віддавалась військова і цивільна влада в Україні, йому підпорядковувалась Запорозька Січ, через те за його посадою закріпилась простіша назва — генерал-губернатора, а не президента. А щоб не було політичного протистояння, як у першій, ще петровській колегії, до її складу введено чотирьох українців, урядовців зі старої адміністрації, і чотирьох росіян; і тим, і тим було надано однакові ранги. У такий спосіб козацька старшина не відштовхувалася від влади, а навпаки — здобувала його прихильність, яку зміцнювали практичні заходи, пов’язані найперше з припиненням вільного переходу селян від одного поміщика до іншого.

Унаслідок добре продуманої політики відбувалося інтегрування еліти до імперського організму через ці та інші поступки, серед яких найзначнішим було невтручання у її відносини з селянством, до складу якого дедалі частіше зараховувалося обезземелене козацтво. Інакше кажучи, українське панство отримувало дармову працю, на якій базувались кріпосницькі відносини між дворянством і селянином. На той час така форма суспільних відносин у країнах Європи переживала занепад, тоді як у Роси кріпацтво перебувало в зеніті. На противагу Петру І імператриця вважала, що зосереджуватися лише на силових засобах не варто, а слід вдаватися до гнучкості, лавірування, політики «волчьих зубов и лисьего хвоста».

У планах Катерини II було чимало заходів,