Читати книгу - "Історія Дор. Кинджал смерті, Квіткова долі"

Під'їхавши до воріт мого дому, я помітила хлопчаків, які гралися м'ячем, жбурляючи його в мої ворота. Заглушивши машину, я опустила вікно та почула голос одного із хлопців:

— Їх нема.

— Перепрошую!

— Кажу, господаря нема, — сказав хлопець.

— Вони поїхали, — додав другий — два роки тому.

— Не два, а тамтого року!

— Ні, два! — почали сперечатись хлопці.

— Припиніть, — сказала я. Вони глянули на мене, а потім на мою нову ауді.

— Це ваша? — запитав хлопчик. — Ей, ти думаєш, що таку хтось тобі б позичив?! — сказав інший.

— Моя, — відповіла я та відчинила двері.

— Ого-го! За скільки до ста розганяється?

— Малий! — підійшла до хлопця ближче — Розкажи мені, тут жив... Ти знаєш, хто в цьому будинку мешкав?

— Ага, — відповів він, але його одразу перервав другий хлопчик:

— Мати каже, що не можна говорити з чужими.

— Твоя мама правильно говорить, — кажу я — але ж ви м'ячем у ворота мого двору б'єте.

— Це не ваш дім, — сказав менший — я знаю Макса і Лілю, і я чомусь не бачив вас разом з ними.

— Вони... — сказала я — Це мій дім. — Я натиснула на пульт управління брамою, і вона відчинилась.

— Ви матір Лілі? — запитав менший.

— Не будь дурнем, — штовхнув його старший — її мати померла в тюрмі, так казала тітка Оля, як була у твого дідуся.

— Ш-ш-ш, це секрет, — малий намагався приткнути язика старшому.

— Та чого, вона не могла бути в тюрмі, ти поглянь на неї, а машина, ти бачив, щоб з зони на такій тачці ганяли? Ніхто з моїх сусідів не має такої, — говорить старший до молодшого, втікаючи від мого подвір'я.

«Ну і дітки пішли в наш час,» — подумала я, закриваючи браму.

Будинок такий, як сім років тому, ззовні геть нічого не змінився, лише троянд в саду побільшало. Всередині все по-іншому: кухня кольору моря, а вітальня молочного; на каміні з обох сторін фотографії маленької усміхненої дівчинки: з поні з одного, з іншого боку батько і донечка – це єдині фото, які вони залишили. Спальня така ж, як в минулому, лише пластмасові кубики, дрібненькі та великі, розкидані по всюди.  

Мої роздуми перервав дзвінок у дверях. Відчинивши, я побачила вже знайомого мені малого хлопчака та його дідуся:

— Пані Дор, вітаю у дома! — чоловік, вже мені давно знайомий, простягнув кошик з фруктами.

— Вітаю, ви не зрадили цей сад, — сказала я — будь ласка, пройдімо всередину.

— Дякую вам, я до кінця свого життя буду вдячний за те, що ви зробили для моєї сім'ї. — Він справді вдячний, це видно по його очах; ці сім років сильно його змінили, це вже не такий сильний чоловік, його руки та лице вкриті грубими зморшками. — Мій внук наговорив дурниць вам зі своїм другом, малий бешкетник, вибачте мені за нього, я не догледів його у процесі виховання.

Хлопчик поглянув на мене чи то з сорому, чи з жалю до свого дідуся, тихенько промовив:

— Пробачте.

— Все добре, — звернулась до малого я — пограйся в саду, а ми поговоримо з твоїм дідусем. — Хлопчик побіг до гойдалки в сад.

— Вероніка, — я промовила до Степана — вона не дається знати?

— Була пару місяців тому і поїхала на заробітки, каже, що треба гроші, щоб підняти старшого, він вже вчиться в коледжі, а менший тут зі мною.

— Це повне безглуздя, вона так завжди, — сказала я — завжди себе жаліє. Пробачте, я не подумала. Якщо вам потрібна будь-яка допомога: гроші або щось інше, звертайтесь, і, будь ласка, не хвилюйтесь, у вас прекрасний внук.

— Дякую, — сказав Степан — Ігорю, ми йдемо, — він закликав малого — пробачте, — сказав він вже вкотре, і вони пішли.