Читати книгу - "Вихованню (не) підлягає, Ольга Іваненко"

Я трохи здивувалася. Невже той, до кого мене вели, вирішив попустувати? Якось, не схоже це на поведінку розсудливого начальника.

- Давайте, виходьте зі свого укриття, - продовжувала Люсі. - Упевнена, Ви за статуєю.

- Не вгадала, - незрозуміло звідки, до нас зістрибнув доволі симпатичний юнак, поправив своє світле кучеряве волосся і підійшов впритул до стіни. – Я був на люстрі.

- Ви такий майстер витівок, - видно було, що Люсі це не подобається, але вона спілкувалася з хлопцем надто ввічливо. - Але що буде, якщо я розповім Вашому батькові про ці пустощі?

- Тоді я влаштовуватиму ці пастки частіше, - засміявся хлопець і втік.

Люсі прибрала напівпрозору стіну і кивнула головою, закликаючи мене йти далі.

- Що зараз було? - я проводила поглядом хлопця. – Це і є начальник, до якого ти мене вела? Я пройшла відбір?

- Це його старший син, - похитала головою дівчина. – Нещодавно став повнолітнім. Але все такий саме некерований, як у дитинстві. З ним ніхто не може впоратися. На одне сподівання – йому залишилося вчитися лише два роки. Тож, ми скоро з ним попрощаємося.

- Ти хочеш сказати, що весь педагогічний склад мовчки терпить вибрики цього сопляка? – я здивовано дивилася на неї. – Чи не пробували його виховувати?

- Ні в кого не виходило, - розвела руками Люсі.

- А в його батька? - не втрималася я від запитання. – Невже, він керує всіма, крім своєї дитини?

- Ох, я тобі потім розповім, тут скрізь вуха, - і вона кивнула на щось схоже на лійку, що літала над нами. - Все потім.

Дівчина знов посміхнулася мені і повела на третій поверх, де обіцяла познайомити з директором академії. Хоча, мене вже напружувала людина, яка допускала подібне до свого сина.