Читати книгу - "Головний принцип, Richard McBorne"

3

Едік мав рацію, і щільний, утрамбований частими вітрами сніговий покрив, став перетворюватися на шугу, крижану жижу, яку наш трейлер долав усе важче і довше. Шлях став подовжуватись за часом, швидкість просування дуже впала. Але причиною тому був не антициклон, обіцяний метеорологами «Паміру», а розбуджений вулкан. Саме його близькість і спровокувало швидку відлигу. І саме його пробудження застав я на своєму чергуванні.
Подробиці події розповіли нам самі винуватці того, що сталося. Тепер зв'язок з ними з кожною добою ставав усе тривалішим і стабільнішим, так що вислуховувати довгі покаяння науковців доводилося всій нашій команді. Як виявилося, одним бурінням крижаних шурфів і розгляданням вилучених кернів адміністратори експедиції були не настільки вже і задоволені. Результати від дослідження отриманих матеріалів та проб лише підвищували тонус завзятості продовжувати дію експедиції. Планувалося багато, а очікувань було ще більше. Тому чимало сподівань покладалися на гляціологів. Розташувавши станцію, як передбачалося, на реліктових льодах, керівний склад експедиції з завзятістю божевільних намагався знайти ознаки первинних організмів і коацерватних сполук. Однак початку пошуку поклали аж ніяк не знавці з льодовиків, а біологи та фахівці з екології зовнішніх планет. Їх прагнення і інтерес до роботи вштовхнули багатьох у чад процесу. Геологи і вулканологи, що залишилися осторонь, змушені були виконувати або свій мінімальний норматив з інвентаризації вилученого матеріалу, або виступати у найпростішій ролі номінальних експертів, обережно висловлюючи свої припущення з приводу досліджуваного.
Все почалося з того, що прийшла радіограма з прогнозом та вимогою начальника «Паміру» згорнути актуальні роботи та приготуватися до евакуації. Практично всі, хто входив до складу комплексної експедиції, вважають подібне оповіщення звичайною панікою. І якщо брати до уваги тимчасовий фактор, то проміжку до згортання робіт було цілком достатньо, щоби ще продовжувати їх. Того й домагалися відставні фахівці. Вони вже встигли провести геометричне нівелювання та виявити аномальну височину, щось на зразок сопки. Висота її була визначена всього за дванадцять метрів. Візуальність її приховувалась суцільною білизною та одноманітністю місцевості. Передбачалося, що саме там, під цим звичайним пагорбом, може бути порожнеча з реліктовою водоймою. При всьому тому вулканологи постаралися розпалити загасаюче полум'я досліджень підкинувши свої аргументи про необхідність тектонального зондування. Загалом, внутрішнє життя станції завирувало з небаченою силою. А оголошення про те, що в їхній бік рухається рятувальний всюдихід «Сервал», було із задоволенням усіма «забуто».
Первинне сканування Льодової сопки виявило передбачувані порожнечі під нею. Але це могли бути лише всього й розлами з системами перетинающихся печер, що утворилися всередині, і які нічого спільного не мали з великою внутрішньою каверною. Стали бурити, нахабно вгризаючись у ґрунт, що почав з'являтися в глибинних кернах і став від того прекрасним середовищем для безлічі порожніх припущень та тривалих наукових дискусій. Багато хто в експедиції почав говорити про нарешті досягнений успіх. Вулканологи зробили сюрприз і для прискорення процесу заклали вибухівку в пробурені у вічній мерзлоті шурфи.
Останнє стало відомо навіть без радіограм зі станції.
Момент був обраний ідеально: відстань до розташування науковців складала трохи більше двадцяти кілометрів, абсолютно безпечно та результативно. Ніч і сама погода сприяли проведенню вибуху, і здавалося, ніщо не могло перешкодити тому, що відбувається. Звичайна квапливість призвела до пересічної помилки. Заряди заклали в пробурені і зміщені свердловини в порушенні даних розвідки, з шаленою сміливістю вважаючи подібний спосіб рознесення більш ефективним. Виявилося - помилилися, і у висновку отримали вулкан, що прокинувся.
Ми намагалися вести машину за термічним датчиком, зовсім переставши звертати увагу на пеленг станції, який весь час зазивав трейлер у свій бік. Змінюючи один одного, хлопці орієнтувалися на температурні показники, і там, де вони ще були в блакитному діапазоні холодності, туди й повертали, тим самим збільшуючи на годину-дві, а то й більше, свій шлях. Годинник почав складатися в зайві десятки кілометрів, так що ми тепер підходили до станції з зовсім іншого боку, приблизно з північно-західу, обігнувши при цьому величезний гак. Тепло від викидів новонародженого вулкана почало інтенсивно розтоплювати вікові льоди, і при цьому гнати в наш бік сирий і вогкий вітер з холодними зливами. Погода псувалася постійно, і тільки вночі, зрідка, встановлювалося затишшя і крізь розтягнуте павутиння хмар видно було чудове видовище зоряного купола Апексу.
Зачарований, я не переставав милуватися феєрією, яка випадала мені за часів нічних пильнювань. Рідкісна тиша і спокій немов застиглий насичували навколишнє таємничим мороком, який висвітлювався скошеним диском Чумацького шляху та великими зірками нашого сектору Наддальнього Екстерру. Але з недавнього часу, саме після аварійного інциденту на експедиційній станції в небі почали відбуватися аномалії.
Піднявши голову і безперервно дивлячись на ебонітовий купол, я намагався зрозуміти суть світобудови і того, наскільки мале і швидкоплинне життя кожного живого, для того, щоб усвідомити всю суть Космосу. І наскільки велике і тривале прагнення людей, з якого складається вся багатогранна історія цивілізації хомо сапієнс, що вже змогла досягти так багато. Але принципу усвідомлення самих себе, як повноцінно окремої одиниці дано поки що небагатьом з них.
Яскрава, соковита заграва, наповнена жовто-оранжевими тонами, зупинила перебіг моїх роздумів. Полум'яний гриб, чіткий контур якого перетворився на шпагу променя, що пронизує спляче небо, став розтягуватися, втрачаючи свої обриси в хмарах. Він йшов усе вище, зникаючи у безмежному просторі. Оглушливий свист, немов крик істоти, що гине, за кілька секунд досяг того місця, де знаходився наш трейлер.
- Що це? – майже шепіт долинув через мою спину. У добре впізнаваному голосі я вловив нотки незрозумілого для мене трепету. Як дивно, що кроків по пухкій і глибокій шузі зовсім не було чути. - Чого мовчиш, Максе?!
Поштовхнувши мене кілька разів в плече, Варламов вийшов уперед, намагаючись розгледіти бачене. Горизонт швидко ставав багряним пульсуючи далеким відлунням грому. Світло поступово зникало, дозволяючи темряві знову поглинути все навколо.
- Аж надто нагадує зліт гіперсвітловика з поверхні, - пролунав ззаду голос.
Ми з Сергієм обернулися: у відкритому отворі спального відсіку сидів Томіко. Розкуривши свою трубку, він намагався надати собі вигляду всезнайки і виглядати спокійним і поблажливим. Відкинувши каптур теплої малиці щупленький лоцман чимось почав бути схожим на етнічного жителя півночі, такої далекої зараз, Землі.
- Ти звідки це можеш знати? - запитав Варламов і запахнув кожух. – Вічно сидиш у своєму кабінеті, креслиш формули, вигадуєш теорії… Теж мені, ветеран космічних трас!
- Я лише раз спостерігав таке, - відповів Томіко, зовсім ігноруючи висловлений сарказм. Він видихнув густу хмару і став відчужено дивитися, як дим швидко розвіюється; здіймався вітер. – Це було на Альгамбрі, експедиція «Білого Сіріуса» та «Кречета». Нічого особливого там не сталося. Так, черговий регламентований рейд внаслідок Вердикту пошуковиків. Але старт рейдера довелося бачити.
- І що? - не вгавав Серьога. - Дуже схоже?!
- Дуже, - у тому ж тоні відповів Томіко.
- Подібні старти заборонені, до того ж не доцільні. Та й звідки тут міг узятись рейдер, посаджений на саме дно?.. Навіщо?!
- Хто знає? Усі питання до начальства. Можливо... - лоцман нашої команди задумливо підняв брови.
- Нас просто забули повідомити про транзит? – кинув з усмішкою Варламов. Він затоптався на місці. - Так чи ні?!. Ну і тепер станеш замислюватися про швидке відправлення? Набрид цей замизканий «Памір»... – зробив він остаточний висновок.
- Ах ось як? Тобто я тільки й роблю, що відсиджуюсь тут в очікуванні транспорту? - Томіко перестав курити. – Якби не Анна з Ді… Та тобі й не зрозуміти!
- А ти постарайся, - з глузуванням продовжив Сергій. - Може, що й вийде?
- Може, - відповів Томіко у своїй звичній манері. Зламано замовчавши, лоцман намагався дивитися кудись у далечінь, у темряву, що знову ставала непроглядно насиченою. - А тобі не спадає на думку, - нарешті перебив тишу він, - що це міг бути і чужий корабель?
- Знову ці безглузді мрії про братів по розуму. - Сергій звернув свій погляд туди, де червоне світло розпливалося в темряві. - Ми зараз тут, на Апексі. Це найдальша локальна точка розвіданого нами Екстерра. Планета пройшла орбітальне зондування та геодезичну розвідку. Ознак чужої присутності не виявлено, – однозначно констатував він, уже повернувшись до машини.
- Це мало про що говорить... Наші пращури тисячоліттями намагалися дізнатися чи не всі загадки Землі і не в силах були заглянути в кожен прихований куточок її, осягнути всі тайни. Діалектика та парадокс палеоконтакту полягає саме в тому…
Обличчя Варламова в напівтемряві маячків набуло похмурого вигляду.
- Не варто й продовжувати, - перебив він промову товариша махнувши пригнічено рукою. - За століття ми абияк змогли провести розвідку не більше п'яти відсотків обсягу нашої Галактики. Це цілком гідні відстані. Але досі ні про який Великий Контакт і не йдеться. Адже подібні технології переміщення та колонізації Простору, - зауваж, чужі! - не могли бути не помічені та залишені поза увагою. І однозначно і безповоротно повинні, мали були зіткнути нас з іншими. Але ж ось, не склалося! - вигукнув Сергій пригнічено ляснувши руками.
- Багато ти розумієш... - різко підвівшись Томіко зник усередині трейлера.
- Макс послухай, - Варламов вже знаходився біля машини і ніяк не наважувався взятися за поручні сходів, - ти тут залишись ще на деякийсь час. Повартуй, так би мовити, озирнися.
- Зрозумів тебе, Сергію, - відповів я.
- І поки нічого не кажи Едіку. Він у нас надто сприйнятливий. Це тобі не Томіко-сан, він собі нафантазує такого, що весь "Памір" переполошить і все вирішать невдовзі евакуюватися.
- Сподіваюся на розсудливість людей.
- А я на твоє... Лади?! Значить домовились? – скоріше констатував, ніж запитав Сергій.
Він натягнув рукавиці і розгойдуючись піднявся сходами всередину.
Трохи підрегулювавши температуру свого гермокостюму, я як завжди, залишився спостерігати і контролювати обстановку. Адже біокібери менш схильні до такого специфічного процесу живих, як сон. Дуже зайва, на мій погляд, втрата часу та мозкової діяльності.
Мої черевики потопали в крижаній жижі, яка під світловими проблисками периметра виглядала коричневою апельсиновою кіркою. Подекуди мені навіть здавалося, що вона стає живою і починає колихатися від поривів вітру. Але швидше за все, це виявлялася темрява, що набігає вслід штучних променів, які її розривали. Тіні; вони знаходили життя і тут же вмирали.
Я вдивлявся в згаслу заграву і намагався міркувати, намагаючись зрозуміти суть того, що сталося. Що ж це могло бути – випадковість, що виникла з нізвідки, чи породження природи, а може усвідомлений прояв розумності? Логіка і мій емпіризм закликали до єдиного висновку, який поки що сходився з думкою штурмана, який за старовинною корабельною звичкою бажав залишатися лоцманом. Адже наш курс все ж таки пролягав по замерзлих морях планети.
Теплий вітер ударної хвилі лагідно зворушив моє обличчя. Це посилило холод, що відступив, і пригнало дрібний дощ.
Таємниця ж події втрималася зовсім не довго. І першим же здригнувся наш командир. Мовчазність і нахмуреність Едіка робила його старшим за свій вік, а скудна борода, що розрослася, лише додавала до портрета серйозності. За його поведінкою було видно, що він ледве стримується, намагаючись бути логічно розважливим. Але людям часто дуже важко придушувати власні коливальні імпульси емоційних хвилювань. Вже до пізнього вечора наступної доби він вискочив з трейлера і важко переставляючи ноги в глибокій крижаній трясовині, пройшов на десяток метрів від машини і підняв бінокль.
- Гей, диваку! – крикнув Варламов, визираючи з кабіни. - Ти що там збираєшся побачити?
Гінзбург мовчав. Він довго і методично оглядав далекий обрій, який поступово потопав у темряві. Набігаючий вітер нещадно й наполегливо тріпав його розстебну малицю, перетворюючи її на подобу самотнього полотнища.
- Макс?! - долинув до мене глухий крик.
У цей момент я був у вузькому твіндеку нашого заїждженого «Сервала». Необхідно було звільнити від речей контейнер з АРО (аварійно-рятувальне обладнання) для швидкої евакуації під час раптової позаштатної ситуації. Варто припускати всяке, і навіть те, що самі рятувальники могли опинитися в положенні тих, що рятуються. А з урахуванням погоди, що змінюється, подібне цілком могло статися.
Почувши другий поклик, мені довелося стати на округлу темно-жовту бочку АРО, схопитися за поручні і відкривши верхній люк визирнути назовні.
- Хом, ти де там застряг? - покликав тепер Сергій у просвіт переборки. - Головний вимагає...
Речі були розкидані безладно і якраз перекривали прохід до дверей, що вели в кабіну. Отже, шлях мій лежав лише на дах.
- Слазь, - скомандував Едік побачивши мене виглядаючого з люка. У голосі його звучали дивне смирення в поєднанні з пригніченістю. – Поспілкуємось тет-а-тет... Так би мовити, наодинці.