Читати книгу - "Господь симпатазує аутсайдерам. 10 книг віршів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Все, що я бачив в житті, — це чужі ворота.
Єдиний, хто мене поважав, — це місцевий сторож.
Все, що в мене було, — номер на спúні
і місце в основі, за яке я рвав свої жили.
І чим мені тепер займатися в цій країні?
Як мені розібратися поміж своїми й чужими?
З ким мені взагалі тут битися і лишатись?
Кину все на хуй, переберуся в Росію,
гратиму, де поставлять, ловитиму свої шанси,
тікатиму від маразму, чекатиму на амнезію.
…Я знав, що він не поїде, що все триватиме далі,
що насправді всі наші втрати доречні й невипадкові,
що не можна втекти від себе і від своєї печалі,
від своєї ненависті і своєї любові,
що ніхто нічого не зробить зі споминами і снами,
ніхто ніколи не спинить сутінки і комети,
що нічого не зміниться, що все залишиться з нами,
скільки б ми не жили і як би ми не померли.
Наші нічні небеса, наші пташині зграї,
наші ріки, наші міста, наші споруди:
ніхто й ніколи нічого про нас не згадає,
ніхто й ніколи нічого нам не забуде.
+ + +
Ось знову я пишу про неї,
розповідаю про балкони
та її домашні розмови.
Ось я згадую, що вона
ховала від мене,
що зберігала між сторінок
антологій усіх тих прóклятих поетів,
які старанно псували
нам життя.
«Минулого літа, — говорила вона, —
сталося щось із моїм серцем.
Воно почало дрейфувати, мов корабель,
команда якого померла
від лихоманки.
Рухалось углибині мого дихання,
підхоплене течією,
атаковане акулами.
Я йому говорила:
серце, серце, жодні вітрила й канати
не допоможуть тобі.
Сузір’я висять надто високо,
аби можна було знайти дорогу.
Серце, серце,
забагато чоловіків
наймалось у твої команди,
забагато їх сходило в британських портах,
гублячи душі
зеленими слізьми алкоголю».
Так і я —
згадую її литки, за які готовий
був битись до крові,
і повторюю за нею:
серце, серце,
хворе на лихоманку,
одужуй скоріше,
йди на поправку,
ще стільки пекучої любові чекає на нас,
ще стільки прекрасних трагедій
приховано від нас у відкритому морі.
Серце, серце,
мені так радісно слухати,
як ти б’єшся,
схоже на лисицю —
пійману,
але не приручену.
+ + +
Принцеса носить
помаранчеві кліпси
і темний мішок,
у якому тримає свої скарби.
Іноді розповідає:
— Це косметика, яку мені
купив тато. Це сигарети,
які я беру в старшої сестри.
Це срібло, що лишилось
від мами, вона носила його,
доки не померла.
— А це, — питаю, — хто це на фото?
— Мої подружки, — відповідає, —
вони ненавидять мене за моє
золоте волосся і чорну білизну,
якої немає в жодної з них.
Мої приятелі, вони ладні
розірвати мене на шматки
за всю ту літню вологу,
що нагрівається в моєму
серці.
В чому сутність поезії?
Писати про те, що всім давно відомо.
Говорити про речі, яких ми позбавлені, о
звучувати наші розчарування.
Говорити так, щоби викликати
злість і любов, заздрість, ненависть
і співчуття. Говорити
під місяцем, що висить
над нами, тиснучи всім своїм
жовтим відлунням.
Кожна доросла жінка має
в собі цей механізм,
цю солодку мелодію,
яку можна почути, лише
розламавши серце,
яку, лише розламавши серце,
можна спинити.
+ + +
Ця лисиця
плаче вночі на місяць,
і оминає всі мої пастки,
так, нібито нічого не сталось,
так, нібито її це не стосується.
Колись вона носила на шиї
прикраси, від чого їхня вартість
лише зростала.
Плед, в який вона загорталась,
був ніби соняшникове поле,
і ним ходили птахи,
визбируючи пізні зерна
ніжності.
І коли вона гнівалась,
лють підіймалась її венами,
наче волога стеблом троянди.
В любові найголовніше —
не вірити тому, що говориться.
Вона кричала: «Лиши мене в спокої»,
намагаючись сказати:
«Розірви моє серце».
Вона відмовлялася
говорити зі мною,
насправді відмовляючись
видихати повітря.
Так, ніби хотіла зробити
мені ще гірше, ніж є.
Так, ніби найбільша наша проблема
була в повітрі,
яким ми дихали.
+ + +
Я їй говорю:
— Що ти малюєш увесь час?
— Це чоловіки, — відповідає вона, —
а це
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Господь симпатазує аутсайдерам. 10 книг віршів», після закриття браузера.