Читати книгу - "Згубний ліс, Дмитро Деркаченко"

Ліс розстелився у розлогій долині, що розтяглася поміж довгими відножинами високого Сірого хребта. Долина із заходу врізалася в гори, повільно підіймалася, а по краях упиралася у високі бескиди, що різко підносилися до неба і залишали море дерев долі. По той бік хребта розкинулася дика, незвідана гірська країна: непрохідне сплетіння скелястих пасм та глибоких урвищ. Тож єдиний відомий шлях у Згубний ліс вів із заходу – через хутори згубняків.

Здалека ліс здавався безкраїм. Він заповзав на хребет і губився у серпанку десь на схилах гір. Ніхто не знав справжніх його розмірів, бо жодна жива істота не поверталася з оглядин. Багато існувало припущень щодо його величини: вони ходили серед народу нарівно з легендами й переказами про чаклунів та почвар, які нібито жили в його хащах. Розповідали навіть, що ліс не має меж, бо з давніх давен зачарований. Хоч би там що, та навіть частина Згубного лісу, що осягалася поглядом, видавалася величезною. І лише узлісся було безпечним. Згуба таїлася в нетрях.

Мандрівник чув багато історій про Згубний ліс і знав, чого чекати в його хащах. Він зайшов у тінь дерев, тримаючись стежки, якою, очевидно, користувалися місцеві. У лісі було прохолодно й вогко. По обидва боки стежки тягнувся густий підлісок. Крони велетенських вузлуватих дерев закривали ясне полуденне небо, і лише тонке проміння подекуди пробивалися крізь гущавину листя. Ліс був сповнений приглушених звуків: тріскотні, дзижчання, скрипів. Здавалося, тут володарюють лише мошкара, мухи й жуки. Лише зрідка де-не-де чулися пташині трелі. Та попри все, ліс видавався порожнім, неживим, хоча не викликав страху.

Під крони не проривалося свіже повітря, воно застигло, було важким, нерухомим. Схоже, навіть одвічний бурлака вітер не наважувався на прогулянку лісом, надаючи перевагу грі з верхів’ям дерев. Шарудіння листя долинало згори, розчиняючись серед приглушених звуків. Тут панували вогкість й гнітюча віковічна затхлість.

Мандрівник не поспішав. Він дослухався до звуків й уважно дивився навкруги. Крокував обережно, переступаючи через коріння, пруття й гілки, які вдосталь траплялися на стежці, намагався не чіпляти віття. Дбав про те, щоб не видавати зайвих звуків, наче остерігався, що його помітять. У місцях, де стежка розгалужувалася, він ненадовго зупинявся, міркуючи, яку із стежок вибрати. Потім продовжував путь: так само пильнуючи, але не озираючись.

Ліс дійсно був дивним, не таким, як інші ліси, але не викликав відчуття невідворотної небезпеки. І наче все в ньому було схоже на ліси, які бачив мандрівник – а бачив він їх багато – але щось його різнило від інших. Можливо, так здавалося через важке повітря, у приглухлих звуках, у ледь помітному запаху тліну. В лісі таїлося невідоме, але нічого не відбувалося. Дерева не намагалися зачепити чи схопити гілками, коріння не пробувало збити з ніг, а ліани не тягнулися, щоб обплести. Ні рухів, ні незвичних звуків: Згубний ліс жив своїм життям, наче ніхто не порушив його кордон, наче одинак його не цікавив.

Стежка, яку протоптали згубняки й сміливці, невдовзі скінчилася. Спочатку загубилася в траві, а потім зовсім щезла. Кінець торованого шляху також позначала паля висотою з людину. На вершину палі був причеплений козячий череп.

Чи то згубняки так помічали кордони, водночас застерігаючи шукачів пригод, чи самі мешканці лісу попереджали про небезпеку, та скитальник лише посміхнувся. Він зрозумів: ще декілька кроків – і шляху назад вже не буде. Не вагаючись, він залишив палю з черепом позаду, занурившись у підлісок.

Тоді ж почався помітний підйом. Йти стало важче. Плащ раз у раз плутався у гілках кущів. Землю вкривав товстий шар минулорічного палого листя, старе віття й напівзгнилі стовбури – йти безшумно вже не вдавалося. Тріскіт гілок розривав спокій лісу. Звук розкочувався поміж дерев і гулкою луною осідав неподалік. Було важко дихати, але шукач пригод вперто йшов далі, вже не зупиняючись. Він розумів, що кращої дороги годі чекати: попереду лише безнадійне бездоріжжя.

Поступово мандрівник звик йти навмання. Через півсутінь і відсутність сонця над головою він слабко розумів, в якому напрямку йде, втім, його це мало турбувало. Він вперто просувався вперед, без страху, невпевненості, надмірної остроги. Робив нетривалі привали. Вишукував місце без підліску під деревом, витягав з торбинки щось зі своїх припасів, неквапливо з’їдав, запивав водою й одразу йшов далі. Ніякої загрози збоку лісу не відчувалося.