Читати книгу - "Київська Русь"

літописання були Київ, Чернігів, Переяслав, Володимир-Волинський, Галич, Холм. Незважаючи на певні відмінності у свідченнях та в ідейній спрямованості, літописання удільних центрів успадкувало від попереднього періоду загальноруські традиції, що характеризували “Повість минулих літ”. Вони помітні не лише в київському літописанні, а й у переяславському, галицько-волинському, новгородському, ростовському, володимирському.

Яскрава публіцистичність давньоруських літописців — поборників загальноруських інтересів, їх заклики до об’єднання руських земель не були виявом тільки їх літературного таланту. Ці ідеї з часів Володимира Мономаха стали програмою державної практики не лише київських, а й князів інших руських центрів — Чернігова, Галича, Володимира-на-Клязьмі.

Ідейно близькими до літописів є літературні твори — “Слово про закон і благодать” Іларіона, “Повчання Володимира Мономаха”, “Житіє і ходіння ігумена Даниїла”, “Слово о полку Ігоревім” та ін.[13] На відміну від укладачів літописів, автори їх значно менше залежали від князівської влади, хоча творам їх притаманна така сама публіцистична пристрасність, вони пройняті тією ж ідеєю — державної і народної єдності. Початок цій спрямованості, очевидно, поклав Мономах своїм “Повчанням”. Він виступає як державний діяч, що дбає про благо своєї країни і до цього ж закликає своїх дітей та представників численного князівського роду. Ідея збереження єдності Русі і безкорислива відданість своєму сюзеренові, вірність принципам старійшинства чітко проступає в творі, присвяченому князям Борису і Глібу, що були особливо популярними на Русі. В умовах загострення князівських міжусобиць, коли племінники виганяли зі своїх столів дядьків, молодші брати — старших, особливо імпонували їхня смиренність, відповідальність за долю дружини і населення. За Руську землю, за князів своїх і за весь руський народ молився в далекому Єрусалимі ігумен Даниїл. Характерно, що в “Житії” Даниїл говорить про себе як про представника всієї Руської землі. На Великдень він поставив кадило “на гробе святемъ отъ всея Русьскыя земля”[14].

Ще сильніше ідея єдності Руської землі прозвучала в геніальній поемі “Слово о полку Ігоревім”[15]. Автор “Слова” непокоїться насамперед долею Південної Русі, але вміло і тонко поєднує обидва поняття Руської землі. У “Золотому слові” великий київський князь закликає Всеволода Суздальського, Рюрика і Давида Смоленських, Ярослава Осмомисла, Романа Мстиславича вступити “въ злата стремень за обиду сего времени, за землю Рускую”[16].

Оригінальним історичним джерелом є “Києво-Печерський патерик”, в основі якого лежить листування єпископа Володимирського Симона, колишнього ченця Печерського монастиря, з ченцем того ж монастиря Полікарпом. “Патерик” містить унікальні замальовки київського життя. Це розповіді про лікаря Агапіта (він зціляв людей і вилікував Володимира Мономаха); про живописця Алімпія; про побудову Успенської церкви Києво-Печерського монастиря; про конфлікти ченців Федора і Василія з князем Мстиславом Святополковичем; про вихідця з Угорської Русі Мойсея Угрина та ін.[17] Київ в оповідях Симона і Полікарпа виступає як визначний політичний і культурний центр Русі, що притягував до себе князів, бояр, купців з різних країн світу, видатних зодчих, живописців, церковних діячів.

Як вважають дослідники, “Києво-Печерський патерик” включав витяги з “Літописця старого Ростовського”, Іпатіївського і, очевидно, Никонівського літописів[18].

Деталь окуття турячого рогу. Курган Чорна Могила. X ст. Чернігів

Багато цінних свідчень з історії Русі X — XIII ст. в “Історії Російській” В.М. Татищева. Ніби передбачаючи появу скептиків, які будуть сумніватися в існуванні літописних джерел “Історії”, він писав, що його праця складена “тем порядком и наречием, каковы в древних находятся, собирая из всех полнейшее и обстоятельнейшее в порядок лет, как они написали, ни применяя, ни убавляя из них ничего”. Велику роботу у вивченні джерел “Історії” В.М. Татищева здійснили М.М. Тихомиров, Б.О. Рибаков, А.Г. Кузьмін, які переконливо відвели звинувачення у вигадках і навіть свідомій фальсифікації історичних джерел[19]. У руках В.М. Татищева були літописи (Розкольничий, Єропкінський, Хрущовський, Чернігово-Сіверський), які не збереглися до наших днів. Значний інтерес становить комплекс свідчень з історії Південної Русі XII — XIII ст. Це політичні характеристики князів, повідомлення про князівські з’їзди, військові походи, про державну програму Романа Мстиславича, в основі якої лежала федеративна система правління на Русі.

Важливим писемним джерелом з історії Русі є “Руська Правда” — звід юридичних законоположень, чинних на території всієї держави. Початок їй поклала так звана “Правда Ярослава”, розроблена Ярославом Мудрим у 1015 — 1016 рр. для Новгорода, а також “Покон вірний”. Подальший розвиток давньоруського законодавства пов'язаний з іменами синів Ярослава Мудрого (“Правда Ярославичів”), Володимира Мономаха (“Статут Мономаха”), Всеволода Ольговича та Ізяслава Мстиславича (“Пространна Руська Правда”). Завершилось складання давньоруського законодавства в Новгороді на початку XIII ст.

Курганний могильник. X — XI ст Село Липове на Чернігівщині

Тривалий час не мало належної оцінки таке незвичайне джерело, як мініатюри Радзивіллівського літопису. Ні історики, ні мистецтвознавці не могли відповісти на основне питання: відображенням якої епохи і дійсності є ці мініатюри? Тільки після виходу відомого дослідження А.В. Арциховського, а також ґрунтовного джерелознавчого аналізу мініатюр Б.О. Рибакова стало очевидним, що “через готичні рами вікон мініатюр проступає світ тієї Русі, яка була близькою до “Слова о полку Ігоревім”[20].

Останнім часом до джерелознавчого фонду давньоруської історії дедалі впевненіше входять так звані графіті. Йдеться насамперед про знамениті берестяні грамоти Новгорода, Старої Руси, Пскова, Твері, Звенигорода, написи на стінах культових споруд Києва, Новгорода та інших міст, археологічних знахідках. Ґрунтовний джерелознавчий аналіз їх здійснили Б.О. Рибаков, С.О. Висоцький, В.Л. Янін, А.О. Мединцева, А.А. Залізняк, Л.В. Черепнін[21].

Корпус писемних джерел з історії Русі не обмежується лише вітчизняними. Важливі свідчення знаходимо також в історико-географічних працях арабських, єврейських, перських авторів IX — XIII ст., візантійських і західноєвропейських хроніках, скандинавських сагах.

Найбільш повно і докладно розповіли на сторінках своїх творів про слов’ян і Русь IX — X ст. арабські автори. Ал Масуді та Ібн Хаукаль повідомляють про походи русів на Каспій, Хозарію і Бердда; Ібн ал Асір, Ях’я Антіохійський і ар Рудравері — про хрещення Русі; Ібн Хордадбех, ал Факіх, ал Істахрі — про слов’ян і три групи русів. Повідомлення про русів містить і хроніка VI ст. сирійця Захарія Ритора.

Джерелознавчий аналіз творів арабських авторів подали у своїх працях A.Я. Гаркаві, А.Ю. Кримський, В.В. Бартольд, О.Ю. Якубовський, І.Ю. Крачковський, О.П. Ковалевський, Б.Н. Заходер, В.М. Бейліс, А.П. Новосельцев та ін.[22]

Серед візантійських писемних джерел про слов’ян і Русь найбільшу цінність становлять “Житіє Георгія Амастридського”, “Записки грецького топарха”, “Про управління державою” Костянтина Багрянородного, “Стратегікон” Кекавмена. Ці, а також деякі інші хроніки дають змогу познайомитися з цінними