Читати книгу - "Київська Русь"

Європейські писемні пам’ятки, в яких ідеться про Русь, не такі численні, як східні, але надзвичайно цінні. Це хроніки Галла Аноніма, Козьми Празького, Гельмольда, Тітмара Мерзебурзького, Адама Бременського, англо-саксонські джерела, пам’ятки французького епосу, ісландські саги, в яких зустрічаються численні факти руської історії IX — XIII ст. Переклад цих творів і коментарі до них виконали Л.М. Попова, Г.Е. Санчук, Л.В. Розумовська, О.О. Мельникова[24]. Англо-саксонські джерела досліджували М.П. Алексєєв, В.І. Матузова, угорські — С.О. Аннінський, В.П. Шушарін, скандинавські — Є.О. Ридзевська, І.П. Шаскольський, М.Б. Свердлов.

Вирішення питань соціально-економічного і культурного розвитку Русі неможливе без залучення археологічних джерел. Це слушно було в часи В.Б. Антоновича і М.С. Грушевського, в працях яких археологічні пам’ятки використані досить широко, і ще більше справедливо в наш час, коли давньоруська археологія нагромадила велику кількість нових артефактів. Їх незнання або ігнорування, що, на жаль, також має місце, призводить до значних дослідницьких втрат. Нерідко в історичних працях повторюються висновки, висловлені ще в XIX ст., але вже давно спростовані археологією. Ідеться, зокрема, про відому теорію економічного занепаду Києва і Південної Русі в XII — XIII ст., про її культурну відрубність від решти давньоруських земель у цей і більш ранні часи, про сплюндрування Києва в 1169 і 1202 рр. Андрієм Боголюбським і Рюриком Ростиславичем та ін. Неспроможність цих поглядів добре показана в 50 — 60-х роках XX ст. у працях Б.О. Рибакова “Ремесло Древньої Русі”, В.Й. Довженка “Землеробство Древньої Русі”, М.К. Каргера “Древній Київ”, у численних публікаціях результатів археологічних досліджень давньоруських поселень, городищ, могильників.

В останні десятиріччя джерелознавча база з історії Київської Русі значно поповнилась. Розкопки Києва в 60 — 80-х роках XX ст. не тільки збільшили кількість археологічних знахідок, а й виявили принципово нові речові докази його поступального економічного і культурного розвитку — від часу виникнення до 40-х років XIII ст. Вони опубліковані в ряді колективних праць, а також монографіях П.П. Толочка, С.Р. Килієвич, Г.Ю. Івакіна, Я.Є. Боровського, М.А. Сагайдака, І.І. Мовчана[25].

Цінні археологічні матеріали виявлені розкопками у Чернігові, Любечі, Галичі, Луцьку, Новгороді-Сіверському, Переяславі-Хмельницькому, Звенигорода де впродовж багатьох років працювали В.Й. Довженок, Б.О. Рибаков, В.П. Коваленко, А.В. Куза, М.П. Кучера, Р.О. Юра, Д.І. Бліфельд, В.К. Гончаров, В.В. Ауліх, І.К. Свєшников[26]. Проведено планомірні і систематичні розкопки багатьох городищ, селищ і могильників уздовж Дніпра, Стугни, Росі, Десни, Тетерева, Горині. Виявлений археологічний матеріал у ряді випадків є єдиним джерелом висвітлення життя того чи іншого давньоруського центру[27]. Особливо це стосується невеликих укріплених поселень, розкопки яких дали змогу визначити їх соціальну типологію, господарську спеціалізацію, місце в оборонних системах на державних кордонах Русі і міжземельному порубіжжі.

Великими джерелознавчими можливостями володіє археологічний матеріал при дослідженні питань етнокультурного розвитку, де особливе місце належить палеоантропологічним студіям, з’ясуванні характеру і рівня економічного розвитку, міжнародних торговельних зв’язків Русі IX — XIII ст.

Література

Питанням історії і культури Русі присвячена велика наукова література. Уже в працях істориків кінця XVIII — першої половини XIX ст. — В.М. Татищева, М.М. Карамзіна, Д.М. Бантиша-Каменського, М.П. Погодіна, М.О. Максимовича, М.Ф. Берлинського та інших — розгорнуто широку панораму розвитку Київської держави IX — XIII ст. Мала вона переважно династичний характер, який і визначав основну схему історичного процесу на Русі. Згідно з названими істориками, виглядала ця схема досить просто: спершу Русь була єдиною державою, що забезпечувалось єдністю князівського роду, пізніше, в XII — XIII ст., принцип старшинства було порушено, що призвело до князівських усобиць і роздроблення країни.

Згідно з М.М. Карамзіним, Давня Русь поховала з Ярославом свою могутність і благополуччя. Заснована єдиновладдям, вона втратила силу, блиск і громадянське щастя, бо була роздроблена на малі області. “Держава, яка за одне століття пройшла шлях від колиски до величі, слабла і руйнувалася понад триста років”[28]. Поворотним пунктом в історії Русі М.М. Карамзін вважав 1169 рік, коли війська Андрія Боголюбського оволоділи Києвом, після чого місце Києва заступив Володимир-на-Клязьмі: “Київ назавжди втратив право називатися столицею вітчизни”[29]. М.П. Погодін відзначав слов’янський звичай спільного володіння землею, а основну причину князівських усобиць вбачав у виділенні волостей, яке почалося ще на зорі давньоруської історії. “У встановлених для XII — XIII ст. межах землі-волості існували вже в середині XI ст., на цей час вони склались територіально, причому межували з землями, які займали племена”[30].

Кістяне руків’я нагайки. XI ст. Київ

М.П. Погодін практично першим сформулював теорію великоруської етнічної основи Русі, згідно з якою найдавнішими поселенцями Києва і Середнього Подніпров’я були великороси, а малороси прийшли сюди з Галичини, Поділля та Волині тільки після розгрому Русі монголо-татарами.

З рішучим спростуванням цієї теорії виступив М.О. Максимович. У філологічних листах до М.П. Погодіна він писав: “У нас у Києві розпочалось і від нас розійшлося в усі кінці Руського світу життя, насаджене святим просвітителем Русі — Володимиром; а коли великокнязівська Київська Русь, відживши свій квітучий вік, змаліла, тоді новим зосередженням руського світу стала Москва. Ми, малоросіяни, лишились на своїй рідній Київській стороні, у своїх стародавніх містах і селах, зі своїми переказами і звичаями, — ми зостались на кореню, з якого не в змозі були нас зірвати ніякі бурі, ні навіть Батийова навала”[31].

Рештки житла. XII ст. Вишгород

Теорію уділів, які начебто постійно розділяли Русь, заперечив С.М. Соловйов. У передмові до першої книги “Історії Росії з найдавніших часів” він відзначав: “Не ділити, не дробити руську історію на окремі частини, періоди, але з’єднувати їх, стежити переважно за зв’язками явищ, за безпосередньою спадковістю форм; не розділяти засад, але розглядати їх у взаємодії, намагатись пояснити кожне явище внутрішніми причинами, перш ніж виділити із загального зв’язку подій і підпорядкувати зовнішньому впливу”[32].

Сам С.М. Соловйов єдність Русі зводив, по суті, до єдності князівського роду, у спільному володінні якого вона перебувала. Такий стан, вважав історик, зберігався аж до XIII ст.

З кінця 50-х років XIX ст. з’явилась теорія федеративного устрою Русі, що базувалася на єдності руських земель. Її автор