Читати книгу - "Оріяна, фея Смарагдового лісу, Любава Олійник"

Володіння Мари Колючої виявилися моторошним місцем – покручені дерева з корою, схожою на обпалену шкіру, болота, що булькали отруйними випарами, і повна відсутність звичних лісових звуків. Замість пташиного співу тут лунало тільки моторошне шепотіння вітру і далеке виття мавок.

"Тримайтеся разом," – прошепотів Мохній. "Магія відьми спотворює реальність. Не вірте всьому, що бачите. Ці місця повні мар і привидів."

Вони обережно просувалися вперед, і раптом перед ними з'явився терем із чорного дерева, оточений муром із колючих лоз.

"Там, у хатині, має бути її люстерко," – сказав Мохній. "І там же вона тримає всіх полонених істот."

"Як ми туди потрапимо?" – запитав Рудик, оглядаючи лози, що звивалися наче живі змії.

Оріяна зосередилася, прислухаючись до рослин навколо. Навіть у цьому спотвореному місці вона відчувала їхню первісну сутність.

"Я спробую поговорити з цими лозами," – сказала вона. "Можливо, у них ще залишилась якась частка їхньої справжньої природи."

Фея підлетіла до муру і обережно торкнулася колючих лоз своїми руками. Її кришталеві крила засяяли ніжним світлом, випромінюючи тепло і заспокоєння.

"Я знаю, що ви не завжди були такими," – м'яко промовила вона до рослин давньою мовою природи. "Колись ви були прекрасними виноградними лозами, що дарували плоди і затінок. Згадайте свою справжню природу, дану вам Даждьбогом."

На здивування всіх, лози здригнулися і повільно розступилися, утворюючи вузький прохід.

"Оріяно, це неймовірно!" – захоплено вигукнув Рудик. "Твій дар спілкування з рослинами сильніший, ніж ти думала!"

"Поспішаймо," – сказав їжак. "Цей прохід не залишиться відкритим надовго."

Вони швидко проскочили крізь отвір у мурі і опинилися у внутрішньому дворі хатини-терема. Тут їх зустріли моторошні кам'яні статуї – скам'янілі лісові істоти, замкнені у вічній нерухомості.

"Це її жертви," – сумно промовив Мохній. "Ті, хто насмілився кинути їй виклик."

Оріяна відчула, як її серце наповнюється рішучістю. Вона не допустить, щоб це сталося з родиною Рудика чи будь-ким іншим!

Вони обережно пробралися до центрального входу терема. Двері були відчинені, наче запрошуючи їх усередину. Це була очевидна пастка, але іншого шляху не було.

У світлиці терема, на високому постаменті, стояло величезне люстерко у рамі з чорних колючок. Перед ним, у прозорих кристалічних клітках, знаходилися десятки лісових істот – серед них і родина Рудика.

"Мамо! Тату!" – закричав Рудик, кинувшись уперед.

"Стій!" – Оріяна встигла схопити його за хвіст. "Це небезпечно!"

І справді, щойно вони зробили крок уперед, із тіней виступила Мара Колюча.

"Я чекала на вас," – усміхнулася вона, і від цієї усмішки температура в залі ніби впала на кілька градусів. "Особливо на тебе, маленька феє. Твої кришталеві крила... така рідкість. Вони чудово доповнять мою колекцію."

Відьма зробила різкий жест рукою, і чорні колючки вискочили з підлоги, оточуючи трійцю друзів. Мохній спробував використати свою магію землі, щоб відкинути колючки, але в цьому збоченому місці його сили були ослаблені.

"А тепер подивіться в моє люстерко," – наказала відьма, змахнувши кістлявою рукою.

Невидима сила потягнула Оріяну, Рудика і Мохнія до люстерка. Лише блакитноволоса фея відчайдушно опиралася, розуміючи, що варто тільки поглянути в люстерко – і вони потраплять у пастку страху.

І тут вона помітила щось дивне – коли її кришталеві крила відбивали світло, колючки відступали, ніби боячись цього чистого сяйва.

"Світло..." – прошепотіла Оріяна. "Рудику, Мохнію, заплющіть очі і думайте про найсвітліші моменти вашого життя! Згадайте Купальські вогнища і свято Коляди!"

Її друзі послухалися, і фея зосередилася на своєму зв'язку з природою, на радості від польоту, на моментах дружби. Її крила засяяли яскравіше, ніж будь-коли, наповнюючи залу чистим світлом надії.

Мара Колюча закричала від болю і відступила, затуляючи обличчя. Світло відбивалося від кришталевих крил Оріяни і множилося у сотнях граней люстерка, заповнюючи весь терем.

"Зупинись!" – закричала відьма. "Ти знищиш усе, що я створила!"

"Я не хочу нічого знищувати," – відповіла Оріяна. "Я хочу все відновити."

Вона підлетіла до люстерка, дістала свій кинджал із срібної берези і, зібравши всю свою сміливість, вдарила у центр дзеркальної поверхні.

Розлігся оглушливий звук, наче тисячі кришталевих дзвіночків задзвеніли одночасно. Люстерко тріснуло, і з тріщин вирвалася вся накопичена в ньому магічна енергія – сотні світлових потоків полетіли до ув'язнених істот, повертаючи їм втрачену силу і свободу.

Магічні клітки розсипалися, і звільнені тварини кинулися до виходу з терема. Родина Рудика нарешті возз'єдналася, і лисеня радісно пострибало навколо своїх батьків.

А Мара Колюча... Коли люстерко розбилося, вона закричала від болю і... почала змінюватися. Чорні колючки опадали з її плаща, обличчя ставало молодшим, очі – світлішими.

"Що відбувається?" – здивовано запитала Оріяна.

"Люстерко не лише забирало силу в інших," – пояснив Мохній. "Воно також спотворювало свою власницю. Ти звільнила і її теж."

Перед ними стояла не страшна Мара Колюча, а звичайна берегиня. Молода дівчина з сумними очима і каштановим волоссям.

"Мене звати Маргарита," – тихо сказала вона. "Колись давно я теж шукала свій справжній дар і збилася з праведного шляху... Дякую, що звільнила мене від мого власного прокляття."

Візуалізація до розділу:
Маргарита