Читати книгу - "Це війна!, Ана-Марія Еріш"

В таких думках я не помітила, як вже доїхала до коледжу. Залишивши свій велосипед на стоянці, я побачила біля входу знайоме блакитне волосся. Саме туди я і попрямувала. Ну що ж, тепер знайомтесь, Лілі, моя найкраща подруга. І так, вона реально має такий колір. А ще темно-зелені очі, високий зріст, шикарні вилиці та авантюризм в крові. Якось так повелося з першого курсу, що ми завжди разом. Та наше знайомство було епічним. Все почалося з бійки за місце в столовій. А призвело до виклику до директора, тижневому покаранню та трирічній дружбі. І ще дещо, Лілі в нас просто геніальний композитор, от тільки жанри ми обрали різні.                                                                

- Ну і довго я маю тебе чекати? - одразу ж спитала вона. - Ти мала бути тут одну хвилину сімнадцять секунд тому. Ти знову проспала?                                                                                                

Ах так, мало не забула. Вона дуже пунктуальна. Інколи мене це так дратує, адже я не вмію приходити вчасно. І тому кожен ранок в мене починається з цього.                                                                

- Я сиділа за навчанням до самого ранку. Скажи дякую, що я не прийшла ще пізніше. - фиркнула я. - А тобі б лише побурчати. Я тут, ніхто не помер від того, що я трошки запізнилась. Тому тихенько тут, і пішли всередину.                                                                                                                                

- Перша пара починається за вісімнадцять хвилин, а на вулиці дуже добра погода. - але враз її обличчя змінилося. - Хоча ні, пішли звідси скоріше.                                                                                          

Прослідкувавши за її поглядом, я зрозуміла в чому справа. Адже на парковку приїхали вони. Актори. І як мене дратують ці самозакохані павичі. Як правило, туди беруть тільки неймовірно гарних людей, які б добре виглядали у кадрі. І, враховуючи цей факт, вони вважають себе королями нашого коледжу. Та тільки на шляху до їх величі стоїмо ми, музиканти. І от, одне чудо, побачивши нас, попрямувало в цю сторону. Ітак, Раян Паркер, один з найкращих студентів акторського факультету і мій найголовніший ворог. Йому пророчать участь світової зірки, що отримає власну зірку на Алеї Слави у Голлівуді. А все через його зовнішність — коротке пшеничне волосся, яскраво-блакитні очі, високий зріст, підтягнута фігура, а ще ямочки на щоках. Ну ви подивіться, прямо лялька Кен. Та маю визнати, хлопець і справді дуже талановитий актор. Але це не скасовує того факту, що він мене жахливо дратує.                         

- Привіт Тейлор, насолоджуєшся першим навчальним днем? - посміхнувся він.                             

- Звичайно, останній рік змушена буду бачити тебе. Але ти не хвилюйся, я не дам тобі сумувати. - я зухвало посміхнулася. - Обов'язково завітаю у той театр, де ти працюватимеш. Чи дай вгадаю, в нього навіть не буде місця для глядачів? Або ні, я чула, що у нашому кафетерії потрібен працівник. Кращий варіант для тебе.                                                                                                                                

- Ти, як завжди, така мила... - почав він, але його перервали.                                                                

- Раяне, а я тебе шукаю. - солодко проспівала Міра.                                                                

А ось це справжня барбі. Блакитні очі, світле волосся та ідеальна фігура. Таке відчуття, ніби вона половину свого вільного часу проводить у спортзалі, а іншу у солярії. Лілі називає її пересмаженою барбі. От тільки цікаво, там мізків хоч трохи є? Та другою загадкою було чи зустрічаються вони. Міра завжди виснула на шиї Раяна, а він, здавалося, насолоджувався тим. Ідеальна пара, два самозакоханих індики.                                                                                                                       

- А що ти тут робиш? Привіт Тейлор. - вона фальшиво посміхнулась. - Лілі, ти знову пофарбувала волосся? Тобі зовсім не пасує.                                                                                                

Подруга її проігнорувала, не зводячи погляду з парковки. І я вже знаю на що вона дивиться. Точніше на кого. Тому, треба швиденько йти звідси, поки ми не накоїли дурниць в перший навчальний день. А я ж пообіцяла собі, що не дозволю нічому зіпсувати цей рік. Навіть такому нахабному красунчику, який постійно виводить мене з себе. Не сказавши ні слова, я потягнула Лілі в сторону корпусу. Нехай це і не ввічливо, та мені байдуже. Зараз почнеться традиційна вітальна промова директора. А я хочу це почути, адже завжди є шанс, що він скаже про розформування акторського факультету...