Читати книгу - "Мольфар"

Чи письменники теж усе вигадують? А якщо називають імена реальних людей, — чи не бояться сказати неправду? Ті, хто буде читати, можуть і повірити…

Може, люди дійсно пам’ятають. Є різні види пам’яті. У своїй роботі я намагаюсь бути дуже точною в деталях: за кожною фразою, поворотом думки, якимось висновком, котрий ти робиш, підсумовуючи сказане, — завжди певна оцінка і певна крапка, а за крапкою наступає зворотний зв’язок. Зв’язок зі свідомістю людей, котрі читають написане тобою. Якщо б тобі не вірили — не хотіли б читати.

Але це робота. Миттєвості, котрі ти проживаєш, як актор, — з тією лише різницею, що партнерами по грі є живі люди.

І ця робота навчила мене цінувати слово. Воно має бути не просто правдивим з точки зору твоєї власної правди, — воно має бути правдивим по суті любові. Закон любові до людини, якою б вона не була в очах людей чи у твоїх власних очах, — любові, що закладена в заповіді „не нашкодь“…

Я боюся, що коли ненароком чи свідомо порушу цю заповідь — слово відвернеться від мене…

* * *

А про себе писати найважче. Колись звернула увагу на таку цікаву річ: я не знаю письменників, котрі говорили б не абстрактно про людину, її вади і чесноти, не повчали б інших, як їм жити, — а розповідали про самих себе, про добре і зле в самих собі, аналізували б на власному прикладі суть людської природи. Переважно говорять лише про інших, — може, тому, що збоку краще видно і безпечніше торкатися ран…

От написала це — і відразу згадала: ні, я знаю таких людей в нашій літературі: це Шевченко (поезії періоду заслання, загалом — він умів говорити про себе). І ще — Франко: яка моторошна його поема „Похорон“! Як він розклав на два плани свою роздвоєну людську суть! Він мав сміливість подивитися в очі своєму власному нутру…

Визнаю, що я цього не вмію. Можливо, журналістська практика зіпсувала мою здатність дивитися в глибину того, що відбувається у мені самій, — журналісти, як правило, про себе не пишуть…

Насправді я вже лише по пам’яті штрихую грубий образ того, що спалахнуло на мить, зробило блискавичний відбиток у свідомості — і кинуло напризволяще. Борсайся, як хочеш, у своїх стражданнях, — все одно нічим собі не допоможеш.

Бо доля — чудовий шахіст. Вона грає з тобою відому їй партію, грає безпомильно і без азарту. Просто змушує тебе іти за її ходами, шукати виходу в різних кінцях шахового поля, а сама в певний момент раптом відкриває твоїм очам ще якийсь новий хід, якого твій розум не міг прорахувати. І коли ти бачиш на певній відстані часу, яким досконалим був той хід, які великі можливості у грі він відкрив, — тебе охоплює подив…

І тиха розчулена вдячність до свого партнера по житейській грі за те, що ця гра така досконала. На мить навіть забуваєш, як боліло серце, вдарившись несподівано об холодний камінь стіни. На мить забуваєш, яким гострим і колючим був той камінь, на мить забуваєш, що рана кровоточить і болить, що її не гоїть ні час, ані купелі у житейському морі турбот…

Бо ти теж — гравець. Ти — не фігурка на шаховому полі, а гравець. Ти сама вибрала цю гру. Але уперто намагаєшся не приймати її правил. Тобі здається, що ти їх знаєш. Ти замучуєш свій розум розгадуванням таємниць долі, її закономірностей, розставляєш акуратно по поличках свідомості красиві фігурки — свої моральні принципи. Пильнуєш, аби не зачепити котрусь із них ненароком. Витираєш пил час від часу.

А твоя партнерка по грі раптом робить різкий хід — і полички перевертаються, ти кидаєшся в розпачі наводити лад, розставляти все по своїх місцях. Але не встигаєш, бо на шаховій дошці з’являється нова фігура, ти мусиш робити наступний хід…

* * *

Ця фігура з’явилася на шахівниці, коли я розглядала картини відомого художника. Ще в юності його полотна вразили мене якоюсь космічною фундаментальністю, казковою таємничістю деталей. Зараз я стояла перед величезним панно, засіяним нескінченною кількістю яскравих деталей, але враження космічності уже не було. Чи мій внутрішній скепсис розбив полотно на уламки деталей, чи я подорослішала?

Хтось заговорив до мене. Я не пам’ятаю жодної фрази, але пам’ятаю його очі. Вони були по-дитячому здивовані. В цих очах я раптом побачила іншу себе. Побачила не жінку, що розглядає картину і знуджено намагається настроїтися на позитивне сприйняття того, що вчора було міражем її захоплень. Я побачила себе — жінку, чия поява у цьому світі була запрограмована тисячоліття тому. Жінку, котру впізнали…

Це був наче удар блискавки. Ми розходилися і сходилися, ми говорили про все на світі — про картини, про літературу, про релігію. Ми пізнавали одне другого у віддзеркаленні тих красивих фігурок, котрі вилискували на поличках свідомості, ми співмірювали одне другого зі своїми скарбами. Принаймні так мені тоді здавалося…

І поки ми говорили, говорили, говорили, — серце захлиналося і намагалося крикнути найголовніше: „Я люблю тебе! Я знайшла тебе — і ми вже нікуди не дінемося одне від другого!“

* * *

Він був респектабельною людиною з дуже різною репутацією. Якось до чергових виборів, на яких обирали лише тих, кого визначила партія, мені замовили інтерв’ю з ним.

— Дивися, він — людина настрою. Постарайся попасти під добру руку.

Я не люблю попадати під нічию руку. Інтерв’ю уникла.

А тут він сам звалився на мою голову. Настрій у нього завжди був погідним і майже веселим. Тільки одного разу я не впізнала чоловіка — він посварився з жінкою. Кинув лише одну фразу, але з тієї фрази я уявила собі образ домашньої мегери: жадібна, тупа, сварлива, дивиться тільки в чоловіків гаманець…

* * *

Я визнаю лише один вид гумору і сатири: глузування із самої себе. Оскільки ніхто не любить мене так, як я себе, — ніхто не буде таким безжалісним і справедливим до моїх помилок, як я сама. Спробую на собі провести самоаналіз людської популяції у всьому блиску її принадливих огріхів.

З певного часу самобичування стало моїм улюбленим заняттям. Коли не плачу в собі, то сміюсь. І завжди незримо поряд моя партнерка з шахової гри — доля. Вона не сміється і не плаче. Вона просто спостерігає за мною.

Я довго не могла їй вибачити ту партію, в котрій я