Читати книгу - "Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей"

— Ви в порядку? — гукнув я.

— Он там! — замість відповіді закричали вони. — Подивіться туди!

І я побачив, що руками вони махали не на знак привітання, а для того щоб привернути нашу увагу до чогось у воді, за тридцять ярдів оддалік, — до шкаралупки перевернутого човна.

— Це човен Бронвін і Олівії! — вигукнула Емма.

Човен іржавим дном дивився у небо. Жодного сліду дівчат біля нього не було.

— Треба підпливти ближче! — закричав Г’ю, і ми, забувши про втому, похапали весла й рушили туди, вигукуючи імена дівчат на вітер.

Ми пропливали повз потік одягу, що вивалився з розчепірених валіз. Кожна сукня, підхоплена виром хвиль, здавалася втопленою дівчиною. Серце калатало у грудях, і я не відчував холоду, попри те, що змок до нитки й тремтів. Ми зустрілися з човном Єноха біля перевернутої шкаралупки, якою правила Бронвін, і разом роздивилися довкола.

— Та де ж вони? — простогнав Горацій. — Ох, якщо ми їх втратили…

— Знизу! — Емма показала на човен. — Може, вони застрягли під ним.

Я витяг весло з кочета і постукав ним по перевернутому корпусу.

— Якщо ви там, випливайте! — закричав я. — Ми вас врятуємо!

Якусь жахливу мить не було жодної відповіді, і я відчув, як тане надія на те, що ми їх знайшли. Та потім з-під перевернутого човна постукали у відповідь. А потім у корпус вдарив кулак, порснули навсібіч дерев’яні тріски, і всі ми підскочили від несподіванки.

— Це Бронвін! — крикнула Емма. — Вони живі!

Ще кількома ударами Бронвін зуміла пробити в корпусі човна діру, в яку змогла б пролізти. Я простягнув їй весло, вона вхопилася, і втрьох із Г’ю та Еммою нам вдалося витягти її з вируючої води на свій човен за мить до того, як її суденце зникло під хвилями. Бронвін була в паніці, істерично кричала, задихаючись, бо не хотіла переводити дух, викрикувала ім’я Оливки, якої не було з нею під човном. Дівчинка зникла.

— Оливка, треба забрати Оливку, — нерозбірливо пробурмотіла Бронвін, перевалившись через борт човна. Вона тремтіла, викашлюючи морську воду, а потім різко підвелася в човні, який підкидало на хвилях, та показала кудись у шторм. — Там! — закричала вона. — Бачите?

Я затулив очі рукою від жалючого дощу, та не побачив нічого, крім хвиль і туману.

— Я нічого не бачу!

— Вона там! — наполягала Бронвін. — Мотузка!

І лише тоді я побачив, куди вона показує: не на дівчинку, яка відчайдушно боролася з хвилями, а на товсту плетену линву, що підіймалася з води, ледве помітна в усьому тому хаосі. Напнута коричнева мотузка виростала з води й зникала в тумані. До іншого її кінця, напевно, була прив’язана не видима оку Оливка.

Ми підгребли до мотузки, Бронвін потягла її донизу, і через хвилину з туману над нашими головами вигулькнула Оливка. Кінець мотузки, зав’язаний на вузол, обвивався довкола її талії. Туфлі злетіли з неї, коли перевернувся човен, проте Бронвін встигла прив’язати Оливку до линви якоря, інший кінець якого спочивав на морському дні. Якби не це, її давно віднесло б за хмари.

Оливка оповила руками шию Бронвін і радісно вигукнула:

— Ти врятувала мене, врятувала!

Вони обійнялися, і від цього видовища мені до горла підкотив клубок.

— Поки що небезпеки нема, — сказала Бронвін. — У нас ще є час, щоб дістатися берега до сутінок, бо інакше наші неприємності тільки починаються.

* * *

Шторм трохи вщух, і знавісніла м’ясорубка моря вгамувалась, однак про те, щоб зробити ще один помах веслом, хай навіть у спокійному морі, не могло бути й мови. Ми навіть половини шляху до материка не здолали, а я вже був безнадійно виснажений. Руки здавалися важкими, як колоди. А на додачу нескінченне погойдування човна по діагоналі мало незаперечний вплив на мій шлунок — і, судячи з зеленкуватих облич навколо мене, не лише на мій.

— Ми перепочинемо трохи, — сказала Емма, стараючись надати голосу переконливого звучання. — Перепочинемо і підготуємо човни, поки не розсіється туман…

— Такі тумани завжди собі на умі, — зауважив Єнох. — Він може стояти днями і не розвіюватись. За кілька годин впаде темрява, і тоді нам лишиться тільки надія, що ми доживемо до ранку і нас не знайдуть витвори. Ми будемо геть беззахисні.

— І без води, — сказав Г’ю.

— Та їжі, — додав Мілард.

— Я знаю, де вона, — здійняла обидві руки в повітря Оливка.

— Хто «вона»? — спитала Емма.

— Земля. Я бачила її, коли була прив’язана до мотузки. — І Оливка пояснила, що вгледіла материк, коли була понад туманом.

— Сильно це нам поможе, — пробурмотів Єнох. — Відколи ти там теліпалася, ми вже п’ять разів нарізали кола.

— То підніміть мене ще раз.

— Ти впевнена? — спитала Емма. — Це небезпечно. Що як тебе підхопить вітер чи мотузка порветься?

Обличчя Оливки скам’яніло.

— Піднімайте мене, — повторила вона.

— Коли так, сперечатися нема сенсу, — здалася Емма. — Бронвін, давай мотузку.

— Ти найхоробріша дівчинка з усіх, кого я знаю, — сказала Бронвін і взялася до праці. Вона витягла якір із води в наш човен, і завдяки додатковій довжині мотузки, яку це нам дало, ми зчалили два цілі човни, щоб їх знову не роз’єднало, а тоді відпустили Оливку крізь туман у небо.

Настала дивна тиха мить, коли ми всі, позадиравши голови, втупилися у мотузку в хмарах — чекаючи знаку з небес.

Мовчанку порушив Єнох.

— Ну? — нетерпляче погукав він.

— Я її бачу, — долинула відповідь. Голос Оливки на тлі білого шуму хвиль видався кволим писком. — Просто попереду!

— Мені цього достатньо! — вигукнула Бронвін. А що ми всі трималися за шлунки й, мов мішки з непотребом, горбилися на своїх місцях, вона перебралася на сидіння весляра, взялася за весла і стала гребти, керуючись лише ледь чутним голосом Оливки, невидимого янгола в небесах.

— Лівіше… ще лівіше… не настільки!

Так ми повільно просувалися в бік суходолу, а назирці ступав туман. Довгі сірі пасма тяглися до нас прозорими пальцями примарної руки, яка так і прагнула затягти нас назад.

Так, неначе острів теж не хотів нас відпускати.

Розділ другий

Наші човники-близнята зупинилися на кам’янистому мілководді. На берег ми насилу повиповзали, коли сонце вже тьмяніло за довжелезними обширами сірих хмар і до темряви лишалась якась година. Узбережжя було довгим, кам’янистим, захаращеним уламками кораблетрощі, які викинуло припливом, однак тієї миті воно здалося мені прекрасним, прекраснішим за будь-який пінно-білий пляж для туристів у нас удома. Воно означало, що ми допливли. Що воно означало для інших, я гадки не мав: більшість із них ніколи в житті не