Читати книгу - "Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»"

Я довго й серйозно думала і сказала: «Ні, не маю…» Жодним чином не хотіла принизити Клео, але то була правда.

Я поховала Клео тридцять один рік тому в лютому, і я завжди гадала, чи не образила його тоді, сказавши це. Але не думаю, бо, врешті-решт, він любив Іджі не менше за будь-кого з нас і завжди добряче сміявся з деяких її викрутасів. Вона була його маленькою сестричкою і справжньою пустункою. Разом із Рут вона володіла кафе «Зупинка».

Іджі виробляла всі божевільні дурощі, які тільки можна уявити, просто заради сміху. Якось вона поклала покерні фішки до кошика збору пожертв у баптистській церкві. Характер у неї був ще той, але як хтось міг справді подумати, що вона вбила того типа, до мене просто не доходить.

Уперше за весь час Евелін припинила їсти й кинула погляд на цілком милу стару леді у вицвілій блакитній сукні з квітчастим малюнком, зі сріблясто-сивими кучериками волосся. Стара тим часом не зволікала.

— Хтось гадає, що це почалося від того дня, як вона зустріла Рут. А я вважаю, що почалося все під час недільного обіду першого квітня 1919 року — того самого року, коли Леона одружилася з Джоном Джастисом. Можу точно сказати, що то було перше квітня, бо того дня Іджі вийшла до обіднього столу й показала всім маленьку білу коробочку, в якій на клаптику бавовни лежав людський палець. Вона заявила, що знайшла його на задньому дворі. Але виявилося, що то був її власний палець, який вона просунула в дірку в дні коробочки. З ПЕРШИМ КВІТНЯ!

Усім це здалося смішним, окрім Леони. Вона була найстарша й найвродливіша з сестер, і татко Тредґуд непомірно балував її… Та й усі інші теж.

На той час Іджі було десять чи одинадцять років. На ній була нова модна біла сукня з органді, і ми всі казали їй, яка вона в ній гарненька. Ми чудово проводили час і приступили до чорничного пирога, аж раптом, ні сіло ні впало, Іджі підскакує і голосно так каже: «Ніколи в житті більше сукню не надягну!» І з цими словами, люба, вона промарширувала нагору й нап’яла старі штани Бадді та сорочку. До сьогоднішнього дня не знаю, що на неї найшло. Цього ніхто не зрозумів.

Проте Леона, яка знала, що Іджі слів на вітер не кидає, почала голосити. Вона репетувала: «Татку, я знаю: Іджі хоче зіпсувати мені весілля!»

Але татко відповів: «Ну ж бо, дитинко, це зовсім не так. Ти будеш навродливішою нареченою в усьому штаті Алабама».

У татка були такі шикарні довгі вуса, підкручені догори… потім він глянув на нас і сказав: «Хіба не так, діти?» І кожен із нас вставив свої п’ять копійок, аби вона заспокоїлася й замовкла. Кожен, окрім Бадді, який просто сидів і хихикав. Іджі була його улюбленицею, тож жоден її вчинок не викликав у нього заперечення.

Тож так чи інакше, Леона прикінчила свій чорничний пиріг, і коли ми вже думали, що вона цілком заспокоїлася, вона заверещала так голосно, що Сипсі, негритянка, щось упустила з рук на кухні. «Ох, татку! — схлипнула Леона. — Що буде, якщо один із нас помре?»

Оце так вигадала, еге ж?

Ми всі дивилися на маму, яка просто поклала виделку на стіл. «Ось що, діти, я впевнена, що ваша сестра зробить одну маленьку поступку і вдягне відповідну сукню, коли настане час — якщо він настане. Зрештою, вона вперта, але ж не дурна».

Згодом, за пару тижнів, я почула, як мама каже Іді Сіммз, кравчині, яка шила вбрання до весілля, що буде потрібен зелений вельветовий костюмчик із краваткою-метеликом, для Іджі.

Іда з веселим подивом глянула на маму й уточнила: «Костюмчик?» І мама промовила: «О, я знаю, Ідо, знаю. Я доклала всіх зусиль, аби змусити її вдягти щось більш відповідне до весілля, але ця мала на все має власну думку».

І вона справді мала, навіть у тому віці. Особисто я вважаю, що вона хотіла в усьому бути, як Бадді. О, ці двоє були ходячою катастрофою! — Стара леді засміялася. — Якось вони завели собі єнота на ім’я Розумник, і я годинами спостерігала, як він намагається помити крекер. Вони виставляли на задній двір маленьку миску з водою й давали йому содових крекерів, і він мив їх, один за одним, і ніяк не міг збагнути, що сталося, коли черговий крекер зникав. Щоразу він дивився на свої порожні лапки й був такий ошелешений. Ніяк не міг зрозуміти, куди подівся його крекер. Більшість життя він тільки тим і займався, що мив крекери. Він мив і печиво також, але це було вже не так кумедно. Якось він узявся мити ріжок від морозива…

Краще мені не згадувати про цього єнота. Інакше вони вирішать, що я божевільна, як місіс Філбім в іншому кінці залу. Благослови Боже її серце, вона гадає, що Човен Кохання несе її до Аляски. Чимало бідолашних душ у цьому місці навіть не знають, хто вони.

Ед, чоловік Евелін, підійшов до дверей гостьової зали й нетерпляче махнув рукою. Евелін зім’яла обгортки від цукерок, поклала їх до сумочки й підвелася.

— Перепрошую, то мій чоловік. Здається, він готовий їхати.

Місіс Тредґуд здивовано глянула вгору та промовила:

— Ви справді маєте йти?

— Так, гадаю, мені час, — відповіла Евелін. — Він уже готовий їхати.

— Що ж, я була рада побалакати з вами… Як вас звати, люба?

— Евелін.

— Що ж, приїздіть ще і навідайте мене, чуєте? Мені сподобалась наша розмова… прощавайте, — гукнула вона вслід Евелін і стала чекати на наступного відвідувача.

«Вімз віклі»

(Тижневик міста Вісл-Стоп, Алабама)

15 жовтня 1929 р.

Володіння метеоритом оскаржується

Місіс Веста Едкок та її син, Ерл-молодший, заявили, що вони є повноправними власниками метеорита, бо, як стверджує Веста, Отиси орендували в неї житло, в яке він влучив, а отже, це її будинок та її метеорит.

Відповідаючи на запитання щодо цієї справи, місіс Бідді Луїз Отис висунула власні претензії на метеорит, аргументуючи це тим, що він влучив у її радіо. Її чоловік Рой, машиніст «Південної залізниці», працював у пізню зміну й не був удома на момент пригоди. Але він вважає, що нічого надзвичайного не сталося, адже якось 1833 року випало 10 000 метеоритів за ніч, а тут усього лише один, тож нема чого здіймати галас.

Бідді відповіла, що в будь-якому разі збереже його як сувенір.

До речі, це лише гра моєї уяви