Читати книгу - "Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»"

Дот Вімз

Дейвенпорт, Айова

Табір сезонних робітників

15 жовтня 1929 р.

П’ятеро чоловіків сиділи, зіщулившись, навколо вогника, що ледь жеврів. Руді й чорні тіні танцювали на їхніх обличчях, доки вони сьорбали слабку каву з консервних бляшанок: Джим Смоукі Філліпс, Ельмо Інкі Вільямз, Бо Довгоносик Джейк, Дойда Секкетт і Рудий Горлань із Чаттануґи — п’ятеро з приблизно двохсот чоловіків та хлопчиків, що поневірялися країною того року.

Смоукі Філліпс підвів очі, але нічого не сказав, решта так само промовчали. Тієї ночі вони були втомлені та виснажені, адже цей холодний кусючий вітерець уночі сповіщав про прихід чергової безжальної вогкої зими, і Смоукі знав, що скоро має вирушати на південь зі зграями диких гусей, як він робив уже багато років.

Він народився одного морозного ранку в далеких Димчастих горах у Теннессі. Його батько, вузлоногий самогонник у другому поколінні, закоханий у продукт власного виробництва, зробив фатальну помилку, одружившись із «добропорядною жінкою» — простою сільською дівчиною, чиє життя оберталося навколо Пайнгроувської баптистської церкви «Добра Воля».

Більшість дитинства Смоукі минуло на твердій дерев’яній лаві, де він годинами просиджував зі своєю малою сестричкою Берніс під час безперервних співів та омивань ніг.

На регулярних церковних службах його мати була однією з жінок, які раптом вставали й починали белькотіти щось від себе незрозумілою мовою.

Згодом, поки вона дедалі більше проймалася Святим Духом, батько переймався ним дедалі менше й урешті-решт взагалі припинив ходити до церкви. Він казав дітям:

— Я вірю в Бога, але не думаю, що треба скаженіти, доводячи це.

Потім, однієї весни, коли Смоукі було вісім, стало ще гірше. Мати оголосила, що її чоловік — злий і одержимий дияволом (так їй начебто сповістив Господь), і здала його податковій поліції.

Смоукі пам’ятав той день, коли батька вели стежкою від ґуральні, приставивши пістолета до спини. Проходячи повз дружину, він глянув на неї, спантеличений, і сказав:

— Жінко, ти хоч розумієш, що накоїла? Ти вийняла шматок хліба із власного рота…

Це було востаннє, коли Смоукі його бачив.

Після того як батько пішов, мати втратила останню клепку — злигалася з купкою приборкувачів змій із темної євангельської секти. Якось увечері, годину надриваючись і стукаючи по Біблії, червонолиций розпатланий проповідник довів свою босоногу паству до екстазу. Усі скандували й гупали ногами, аж раптом він сунув руку в мішок з-під картоплі, витяг звідти двох величезних гримучих змій і почав розмахувати ними, забувшись у релігійному захваті.

Смоукі завмер на сидінні, стиснувши руку сестри. Проповідник пританцьовував, закликаючи віруючих взяти змію та очистити душу в Авраамовій вірі. І тут мати підбігла до нього, вихопила з його рук одну змію і глянула їй у морду. Жінка забелькотіла незрозумілою мовою, не відриваючи погляду від жовтих зміїних очей. Усі присутні завили й почали гойдатися туди-сюди. Коли жінка рушила кімнатою зі змією в руці, вони стали кидатися на підлогу, волаючи, смикаючись, качаючись під лавами й у проходах. Юрбу охопило шаленство, а вона тим часом бурмотіла: «ГОССА… ГЕЛАМНА… ГЕССАМІЯ…»

Перш ніж Смоукі збагнув, що сталося, його маленька сестричка Берніс вирвалася від нього, підбігла до матері й смикнула її за край сукні.

— Мамо, не треба!..

Усе ще в трансі, з дикими очима, мати на якусь частку секунди глянула на свою дитину — і цієї миті гримуча змія зробила ривок і вжалила жінку в обличчя. Та перевела вражений погляд на змію, і змія вжалила знову — цього разу швидко й стрімко, вкусивши її в шию. Зміїні ікла прокусили яремну вену. Жінка випустила розлючену тварину — та впала з глухим стуком і поповзла по проходу.

Мати обвела здивованими очима кімнату, в якій одразу ж запанувала смертельна тиша. Її очі заклякли, і вона повільно осіла на підлогу. Менш ніж за хвилину настала смерть.

Тієї миті дядько Смоукі взяв його на руки й попрямував до дверей. Берніс пішла жити до сусідки, а Смоукі залишився в домі дядька. Потім, коли йому було тринадцять, він кудись вирушив залізничним потягом і більше не повертався.

Єдина річ, яку він взяв із собою, була фотографія — його й сестри. Час від часу він виймав і роздивлявся її. На цій вицвілій фотографії з підмальованими рожевим губами й щічками були вони: маленька круглолиця дівчинка з чубчиком і рожевою стрічкою навколо голови й тоненьким разочком перлів на шийці — і позаду він, з прилизаним каштановим волоссям, прихилився до неї щока до щоки.

Він часто гадав, як справи у Берніс, і думав якось її навідати, якщо коли-небудь дістанеться додому.

У років двадцять він загубив фотографію, коли якийсь залізничний охоронець бичачої статури скинув його з вантажного потяга в холодну піняву ріку десь у Джорджії. Тепер він рідко згадував про сестру, лише коли йому траплялося проїжджати вночі крізь Димчасті гори, прямуючи кудись далі…

Цього ранку Смоукі Філліпс був у вантажопасажирському потязі з Джорджії, що прямував до Флориди. Він нічого не їв останні два дні й згадав, як його друг Ельмо Вільямз розповідав про двох жінок, що тримають кафе на виїзді з Бірмінгема й ніколи не відмовляють дати тарілку чи дві їжі. Дорогою йому на очі кілька разів натрапила реклама цього кафе, намальована на стінах критих вагонів, тож коли він помітив знак «Вісл-Стоп, Алабама», то зіскочив.

Рухаючись уздовж колій, він знайшов те місце, як Ельмо й казав. Це був маленький зелений будинок із біло-зеленим навісом під знаком кока-коли, на якому було написано: «Кафе „Зупинка“». Він обійшов будинок і постукав у двері з дротяною сіткою. Усередині маленька чорна жінка смажила курча й нарізала зелені помідори. Вона кинула на нього погляд і покликала:

— Міз Іджі!

Дуже скоро до дверей підійшла симпатична висока білявка з веснянками й кучерявим волоссям, одягнена у чисту білу сорочку й чоловічі штани. На вигляд їй було років двадцять.

Він зняв капелюха.

— Даруйте, мем, я хотів знати, чи нема у вас разової роботи або якихось завдань, що я міг би виконувати. Останнім часом у мене суцільна смуга невдач.

Іджі подивилася на чоловіка у брудній ношеній куртці, витертій коричневій сорочці й потрісканих шкіряних чоботах без шнурків і зрозуміла, що він не бреше.

Вона відчинила двері й сказала:

— Заходь, приятелю. Думаю, ми можемо щось для тебе знайти.

Іджі спитала, як його звати.

— Смоукі, мем.

Вона обернулася до жінки за прилавком. Місяцями Смоукі не зустрічав таких чистеньких і охайних жінок, а ця була ще й найвродливішою з усіх, кого він бачив у житті. На ній була крапчаста сукня з тонкого серпанку, а її золотаво-каштанове