Читати книгу - "Аеропорт"

група відчайдушних вояків — піхотинців, десантників, розвідників, саперів і добровольців-націоналістів. Присутність останніх Москва розглядала як привід доводити з піною біля рота, що Аеропорт, або стратегічно важлива висота над Красним Каменем, контролюється «фашистсько-бандерівськими карателями, посланими київською хунтою для знищення братнього трудового народу Донбасу», який у Кремлі чомусь величали «співгромадянами».

Групою командував останній офіцер, який залишився живим, і йому беззаперечно підкорялися всі решта.

Якби не постійна, хай і не надто ефективна, артпідтримка й більш-менш регулярні постачання й ротація, можна було подумати, що керівництво взагалі забуло про них. Наче кіборгів та їхнього Аеропорту й не існувало. Наче вони самі мали право вирішити, коли сказати: «Годі!» — і залишити поле бою. Наче вони самі обрали битву не на життя, а на смерть.

Єдиний наказ, який вони колись одержали і виконували як заповідь, містив лише одне слово — «Тримайтеся!». Скасування наказу не було і, схоже, не передбачалося. І вони трималися.

Українські новини про Аеропорт говорили неохоче, без прямих включень, без відео й фото. У кращому разі на екрані з’являвся один і той самий недорікуватий персонаж у новенькій із голочки формі старшого офіцера. З байдуже-знудьгованими риб’ячими очима він мимрив щось про цифри втрат і список місць бойових зіткнень, де іноді звучав той самий Краснокам’янський аеропорт.

У російських новинах події в Аеропорті щодня стояли на першому місці. Якщо дивитися тільки «Россию-24», «Россию-1», «Первый канал» і НТВ (а інших телеканалів із новинами на більшій частині території Росії не було), то виходило, що в Аеропорті окопалася банда укрофашистів і найманців, які вдень і вночі поливають місто з усіх видів важкого озброєння.

За версією російського телебачення, Красний Камінь давно вже мав бути стертий з лиця землі. Проте більш-менш мирне життя, хоч і напружене, в місті тривало. Працювали лікарні, крамниці, школи, підприємства. Ходив громадський транспорт. Уся інфраструктура, включно з електро-, газо- і навіть теплопостачанням, функціонувала без серйозних збоїв.

Лише кілька десятків будівель на прилеглих до Аеропорту околицях постраждали під час постійних боїв між загонами українських збройних сил і так званими сепаратистами. Давно було ясно, що насправді то — росіяни-добровольці й регулярні частини армії РФ, та Москва це всіляко заперечувала. А між тим російські танки, бронемашини, гармати, артилерія, ракетні комплекси й цілі состави з боєкомплектом перетинали незахищений кордон вдень і вночі.

Станом на січень «сепаратисти» контролювали все місто, крім Аеропорту імені великого російського композитора й місцевого уродженця Сергія Прокоф’єва. Попри свою геніальність, він навряд чи міг уявити навіть у найбуйніших творчих фантазіях запеклу битву між Росією й Україною за Аеропорт його імені.

Олексій поступово почав розрізняти за брудним столом метрів за три від себе живописну групу чоловік із п’яти негрів — у-у-упс, афроукраїнців. На них була різномаста військова форма без знаків розрізнення неоднакового ступеня забрудненості й подертості й так само різношерсті бронежилети та каски. Наче на чиюсь магічну примху зібрали за одним столом воїнів різних епох і країн. Спільним для всіх був чорний як вугілля колір облич — знеможених, зарослих щетиною, з блискучими безсонними очима й білозубими усмішками.

Афроукраїнці сміялися й матюкалися, нагадуючи зміну шахтарів, які піднялися із забою з іще ввімкненими ліхтариками на касках. Тільки каски були військові, а обличчя закіптюжені не вугільним пилом, а пороховим димом.

Незважаючи на майже десять місяців війни окремий, питомо український мат іще не винайшли, втім, як і оперативну українську мову. Тож в українській армії (особливо в радіообмінах — схоже, для легшого розуміння слухачами з обох сторін), зокрема й у Краснокам’янському аеропорті, майже всі, крім командира-«западенця», користувалися «великою й могутньою» російською. Мовою, яку, всупереч усіляким залякуванням, «київська хунта» досі не розстріляла, не зґвалтувала, не затоптала «фашистсько-бандерівськими чобітьми».

Українські солдати, заперті в напівпрозорому напівпримарному тривимірному просторі, постійно перебували під обстрілом. Ці кіборги контролювали перший і другий поверхи. Третій поверх і підвал були переважно під контролем орків. Підвал, багаторазово замінований і розмінований обома сторонами, нескінченними підземними переходами сполучався з розвиненою підземною інфраструктурою Аеропорту. Подейкували, що деякі тунелі виходили далеко за його межі.

— Майк, Майк, прийом, б…дь, прийом! — не вгавав командир Степан із позивним «Бáндер» (саме так, Бáндер, а не Бандера, з наголосом на перший склад), всоте викликаючи штаб бригади й чуючи у відповідь лише шум поміх. Зрештою він спересердя кинув рацію на стіл. Тепла розчинна кава вихлюпнулася йому на закіптюжену брудну руку.

— В Аеропорті не миються! В Аеропорті чухаються! Миються ті, кому ліньки чухатися, — вигукнув командир, піймавши на собі погляд Олексія.

Усі, хто перебував у кімнаті, включно з Олексієм, цей жарт добре знали, багато разів чули й самі повторювали. Але всі гуртом розсміялися. Олексій теж усміхнувся.

Вода була на вагу золота. Дедалі рідше до них проривалися «чайки» — БМП, БТРи і МТЛБ[2]. Раз на два-три дні вони доправляли гарнізону боєкомплект (БК), забирали поранених і вбитих, привозили поповнення на ротацію. І, звісно, поставляли продукти, ліки й воду. Але її бракувало так, що бійцям часом доводилося тамувати спрагу розчином глюкози чи фізрозчином.

Використовувати живильну вологу для умивання, а тим паче для миття рук вважалося злочинним розкошуванням. Для таких цілей існували вологі серветки, які постачали цивільні активісти або волонтери — люди, що самовіддано забезпечували фронт усім необхідним, від туалетного паперу до бойової екіпіровки та зброї.

Чим підчас бойових дій (які вище командування сором’язливо іменувало АТО, або Антитерористичною операцією) займалися штатні постачальники Міністерств оборони та внутрішніх справ, часом зрозуміти було неможливо.

Бійці не так сміялися із заяложеного командирового жарту, як просто по-дитячому раділи, що самі досі живі. Що черговий, четвертий за день, штурм провалився, і сепари, росіяни й чеченці зі збірної солянки кремлівського воїнства, відступили. Що хтозна-котрий за день артилерійський, ракетний або мінометний обстріл припинився. І що можна було ось так спокійно посидіти за столом, зігріваючи руки чаєм і кавою, колупаючи ножем перловку в банках у пошуках тушонки…

— Юрчик, розкажи ще раз про каску, — попросив один із бійців, коли сміх затих.

Юрчик, молодий хлопець із позивним «Паровоз», до війни ремонтник-залізничник із сусіднього Дніпропетровська, з готовністю почав свою оповідь із новими подробицями, що незмінно додавалися від разу до разу. Сидів він якось у глибокій воронці, далеко, майже біля сепарських позицій, коректуючи вогонь. І тут у воронку до нього звалюється, наче з неба, «очманілий сепар».

Якщо відсіяти зі звіту Паровоза про «ратний подвиг» надто нецензурні вигуки, то в кіносценарії цей монолог майже дослівно звучав би так:

— Значить, гепається сепар прямо мені на