Читати книгу - "Місто Страшної Ночі"

Якось увечері небіж Судгу сказав мені, що Судгу хоче зі мною побачитись, але він занадто старий і кволий, щоб самому прийти до мене, отож я зроблю його господі превелику честь, коли завітаю туди. Я погодився; одначе гадаю, що Судгу, тоді ще досить грошовитий, міг би прислати по мене щось краще за страшенно труську ікку[6] коли вже забажав у паркий квітневий вечір привезти майбутнього віце-губернатора до міста.

Ікка їхала не надто швидко. Вже зовсім стемніло, коли ми спинились навпроти мавзолею Ранджіта Сінха, неподалік від головної брами Форту[7]. Судгу вже чекав там і сказав мені, що за таку мою ласку до нього я напевне стану віце-губернатором перше, ніж посивію. Тоді ми ще з чверть години гомоніли під зорями в саду Хузурі-Баґ про погоду, про моє здоров’я та про врожай на пшеницю.

Нарешті Судгу дійшов до суті справи. Він сказав, що Джану йому розповіла, ніби саркар[8] видав наказ проти чаклунства, щоб часом чаклунством не вбили колись імператриці Індії[9]. Мені не було відомо про такий наказ; але я здогадувався, що побачу щось цікаве. Отож я запевнив старого, що уряд зовсім не засуджує чаклунства, а навпаки, схвалює. Навіть найвищі урядовці самі вдаються до нього. (Ну, а справді: що ж таке наш щорічний фінансовий звіт, як не чаклунство?) Тоді, щоб додати Судгу відваги, я сказав, що коли готується якесь джаду[10], то я згоден навіть санкціонувати його своєю присутністю і простежити, щоб то було чисте джаду, цебто біла магія — на відміну від нечистого джаду, яке вбиває людей. Судгу ще довгенько мулявся, та врешті таки признався, що саме задля цього й запросив мене. А потім, збиваючись і затинаючись, розповів, що різьбяр печаток — чаклун якнайчистішого ґатунку; він щодня добуває для Судгу звістки про хворого сина в Пешаварі швидше, ніж могла б донести блискавка, і ті звістки щоразу підтверджуються в листах. Далі, він попередив Судгу, що синові його загрожує якась велика небезпека, але її можна відвернути чистим чаклунством — за великі гроші, певна річ. Я вже збагнув, як стоїть справа, і сказав старому, що теж трохи знаюсь на джаду — по-своєму, по-європейському — і піду з ним до його дому простежити, щоб усе робилось чесно, як слід. Ми зразу й вирушили, і дорогою Судгу розповів мені, що вже сплатив різьбяреві більш як сотню рупій, а сьогоднішнє джаду коштуватиме ще двісті. Потім додав, що це не дуже й дорого, коли зважити, в якій небезпеці його син; але думав він, здається мені, не так.

Коли ми під’їхали до оселі, в чільних вікнах не світилося. З різьбяревої майстерні чути було якісь страшні зойки, немовби в когось душа рвалася з тіла. Судгу весь затрусився. На сходах, коли ми помацки підіймалися нагору, він пояснив мені, що джаду вже почалося. Джану й Азізун зустріли нас нагорі біля сходів і повідомили, що джаду відбуватиметься в їхній кімнаті, бо вона просторіша. Джану, жінка досить вільнодумна, шепнула мені, що все це тільки хитрощі, аби виманити гроші в Судгу, і що різьбяр після смерті не мине пекла. Судгу трохи не плакав зі страху та старечої немочі. Він усе ходив туди й сюди по напівтемній кімнаті, раз у раз мимрячи синове ім’я та допитуючись в Азізун, чи не слід би різьбяреві трохи скинути йому з ціни, як хазяїнові дому. Джану потягла мене до ніші різьбленого вікна, в глибший затінок. Віконниці було позачиняно, і в кімнаті горів лише малесенький світильничок. Там я міг зостатись непомітним, аби тільки не ворушився.

Та ось зойки внизу стихли, і ми почули, що по сходах хтось ступає. То був різьбяр. Він зупинився під дверима, тер’єр загавкав, Азізун брязнула защіпкою, і різьбяр наказав Судгу погасити світильничок. У кімнаті стало темно, як у льоху, тільки червоно жаріли дві хуккі[11]. Джану й Азізун. Різьбяр зайшов, і я почув, як Судгу впав додолу й застогнав. Азізун затамувала дух, а Джану здригнулась і позадкувала до ліжка. Дзенькнуло щось металеве, а тоді над самою долівкою спалахнуло бліде зеленаво-блакитне полум’я. У тьмяному його світлі стало видно Азізун, скулену в кутку, з тер’єром між коліньми, Джану, що сиділа на ліжку, нахилившись уперед і заломивши руки, тремтячого Судгу ницьма на долівці й самого різьбяра.

Не хотів би я ще раз побачити таку людину, як той різьбяр. Він був голий до пояса, у сплетеному з білого жасмину вінку завтовшки з руку, в жовтаво-рожевій пов’язці на стегнах, а на кісточках мав залізні браслети. Та це ще не могло вжахнути нікого. Похолов я, вгледівши його обличчя. По-перше, воно було синяво-сіре. По-друге, очі він закотив під лоба, аж видніли самі білки, а по-третє, то було обличчя демона, вампіра, чиє завгодно, тільки не того влесливого, слизького старого поганця, що вдень сидів унизу за верстатом. Він лежав долічерева, схрестивши руки за спиною, мовби його кинули додолу зв’язаного. Не торкалась долівки тільки голова, бо шию він задер майже сторчма вгору, наче кобра, готова кинутись на жертву. То було моторошне видовище. Посеред кімнати, на голій глиняній долівці, стояла велика, глибока мідна миска, а посеред неї плавав блідий зелено-блакитний вогник, ніби в нічнику. Різьбяр тричі проповз по долівці круг миски. Як він те робив, я не знаю. Я бачив тільки, що в нього брижилися м’язи вздовж хребта, але не міг помітити в ньому більш ніякого руху. Жива в нього була наче сама голова, як не рахувати отого повільного випинання й опадання спинних м’язів. Джану в себе на ліжку дихала часто-часто; Азізун затулила очі руками, а старий Судгу, вибираючи з сивої бороди сміття, що начіплялося з долівки, тихенько плакав. Увесь жах був у тому, що це плазуче створіння рухалося зовсім нечутно — сунулось по долівці, та й годі! Затямте, це тривало хвилин із десять, і тер’єр скавчав, Азізун трусилася, Джану задихалась, а Судгу плакав.

Я відчув, що в мене волосся стає дибом, а серце моє стукотіло, як млинок-вентилятор. На щастя, різьбяр сам викрив себе, вдавшись до свого найефектнішого трюку, і я зразу отямився. Докінчивши втретє те неймовірне коло круг миски, він задер