Читати книгу - "Покров"

з десятком кріпаків їй на служіння, та чим ближче під’їжджав, тим дужче стискалося серце. «Занапастив я тебе, Перпетує! — плакала душа. — Красне щастя обіцяв, усьому світові мріяв показати красу твою незбагненну, а зачинив у чотирьох стінах, як злодюжку за провину яку! Обманув… Та хіба маю сили від тебе відмовитися, відпустити в білий світ вільною птахою? Скорше вмру!»

— Не журіться, — Перпетуя зустрічала з посмішкою. — Вірю я вам, Яремо Петровичу, як би батькові покійному чи матінці рідній вірила. З доброї волі я отут вас щодня виглядаю, мій янголе добрий. Лишень скажіть, якщо ваша ласка, чи довго ще нашого щастя чекати, коли ви приїдете й уже ніколи не покинете мене.

Дорош чорнів, цілував білі рученьки до безтями.

— Ягідко моя дорогоцінна! Сонечко ясне! Тільки у ваших обіймах дихаю, а як немає вас поряд — думка про вас змушує гортати дні, щоби дочекатися нової зустрічі нашої. Потерпіть, люба моя Перпетує. Клянуся серцем своїм, що живе тільки любов’ю до вас, — скоро наше щастя! — молов-мордувався, гадки не мав, як розрубати вузол, що сам його й закрутив.

У любові, тривогах і відчайдушних Дорошевих обіцянках згасла осінь, завірюхами пролетіла зима, а навесні Дарка, дівка-кріпачка, що прислужувала Перпетуї, нашепотіла пану, коли той одного разу приїхав до тихої садиби під Ніжином:

— Важка наша Перпетуюшка… З самої зими важка. Вона ж молодюсінька, не всього навчена, от і не розуміє, з чого їй млосно та все капустки квашеної хочеться. Я їй усе чисто розтовкти хотіла, а Перпетуюшка лиш почула — у сльози. Не хочу, голосить, щоби моє дитятко байстрюком на світ Божий народилося. Хоч би руки на себе не наклала зі смутку…

— Перпетує! Птахо моя легкокрила! — Дорош ішов анфіладою кімнат, стривожено кликав своє щастя, та вперше Перпетуя не зустрічала свого доброго янгола.

— У бібліотеці панночка, — доповіла кріпачка, отримала срібний карбованець.

Ще ніколи не бачив засмучений Дорош, щоби так горювали сині очі. Тремтіла біля вікна. Почула Яремин голос, стрепенулася, рученята до грудей притисла, в очі йому глянула… «Погубили ви мене навіки, вельможний пане…» — прочитав, не помилився.

Застиг. Лиш мить думав. Вийшов, залишив розгублену Перпетую в ще більшому відчаї. Посунув до опочивальні, зняв із покуття ікону Пресвятої Богородиці, з нею й повернувся до бібліотеки. На коліна перед Перпетуєю впав, на Богоматір перехрестився…

— Хай покарає Мати Божа, якщо хоч слово нещире з вуст моїх злетить, — замовк, голову опустив. — Тяжку ношу звалив я на плечики ваші слабкі, сонце моє… Думав, сам-один… за нас обох… зможу щастя наше в долі відвоювати, та не виходить… Треба, щоб і ви, моє серденько, на себе ту турботу взяли… За майбутнє дитяти невинного, яке носите під серцем…

Не відповіла. Зіщулилася, наче батіг побачила.

Зітхнув.

— Один тільки шлях у нас, Перпетуюшко… Вимолити в Бога кілька місяців життя для дядька мого старого — Самійла Дороша.

Здивувалася. На янгола свого доброго приголомшено зиркнула: усю холодну пору, що Перпетуя провела в затишному маєтку під Ніжином, жодного разу не бачила старого немічного Самійла — куняв із ранку до ночі та з ночі до білого дня у флігельку на задньому дворі, на подвір’я не виходив.

— Повінчаємо вас із Самійлом… — видушив Ярема, потьмянів. — Щоби дитятко наше фамілію мало… Бо нема в краї нашому закону, який би дав мені волю нашу дитинку всиновити. Отака біда… Як приймете цей мій намір без гніву… Станете вінчаною дружиною Самійла Дороша для люду, а постіль з ним не ділитимете — не хвилюйтеся! Про все подбаю… І побачите Самійла двічі в церкві — як вінчатимуть вас та як відспівуватимуть його… Недовго дядькові лишилося: ще до народження дитятка нашого, так міркую, удовою станете… Я до часу того всі справи свої хазяйські владнаю ретельно, аби мався нам із вами достаток для життя гідного. Не тут… Тут злі язики жити не дадуть. Народите, і поїдемо, куди ваш пальчик вкаже, бо не покину вас. Біля вас серцем грітимуся! Ми з вами, радосте моя, житимемо в любові, не в гріху. І чекатимемо, поки віддасть Богові душу вінчана моя дружина Станіслава. Після того повінчаємося й повернемося в рідні краї чи залишимося, де побажаєте. Отоді тільки зможу подати прохання про всиновлення дитиноньки нашої. А коли то стане — Бог знає, та я більше не покину вас ніколи, моє серденько.

Хитнувся, на Перпетую очі підвів.

— Отак вчинити маємо, бо немає іншого шляху. На колінах благаю згодитися заради всього святого!

Перпетуя на Дороша вологими очима глянула, поряд із ним на коліна впала, притулилася до кістлявого Яреминого плеча.

— Довірилася я вам раз і до скону… Як скажете, так і буде. Візьміть мене за руку, янголе мій добрий… Ведіть до щастя нашого, тільки не покиньте…

— Ніщо нас не розлучить, моя пташечко! — сльози на очах, обнімав Перпетую ніжно, гладив по косах, цілував сині очі. — Тепер, бачте, і померти не можу, коли б хто і схотів чи зурочив. Немає у смерті наді мною сили! Ви — моя міць, люба! Ви… і невинне дитятко наше.

Ох, дарма солов’єм співав — не все сталося, як гадалося.

Після Великодня в маленькій сільській церковці під Ніжином міщанка Перпетуя Маркова Ізоватова вінчалася з Самійлом Андрієвим Дорошем — старого витягли з флігелька, одягнули у гарну одежину, що її для похорону давненько в скрині зберігали, два міцні парубки з кріпаків на собі дотягли немічного пана до таратайки, і добре, що Ярема наказав їм за тою таратайкою верхи до церкви мчати, бо, якби перед вівтарем не підтримували старого нареченого попід руки з двох боків, отам би завалився і преставився. Та Бог милував. Перпетуя повернулася до затишного маєтку під Ніжином вінчаною дружиною Самійла Дороша. Ярема обіймав своє щастя, божився:

— Недовго нам у розлуці бути, Перпетуюшко. Дитинка народиться — поїдемо геть. Усе для того зроблю!

До осені дзиґою крутився: потайки від законної дружини розпродав далекі хуторці, млинки, гайки. Купив багатий маєток на Катеринославщині — та не просто: за купчою старий Самійло Дорош дарував розкішний дім із садом і господарськими будівлями молодій дружині своїй законній Перпетуї.

— Ох, і ловко я все зметикував… — тішився Ярема.

Навіть звозив у новий дім вагітну Перпетую, щоби юна пані маєток оглянула й усе на її смак у тім обійсті зробити до зими, коли, за підрахунками Дороша, на світ Божий мало з’явитися їхнє дитя, зміцнитися біля мамчиної груді, аби витримати неблизький переїзд до нового гніздечка. Складав і складав грошики докупи — і піаніно в Перпетуї