Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону"

Пруста перенесено у внутрішній світ наратора і розгортається він як потік пам'яти, аж ніяк не означає, що зовнішній, предметно-чуттєвий світ втрачає для автора інтерес і значення. Навпаки, його зображення, докладні описи й точні фіксації посідають у епопеї «У пошуках утраченого часу» дуже значне місце; однак цей світ не є субстанційним, як і світ духовно-психологічний. Він за Прустом реально існує, але явленим стає для нас у пам'яті та свідомості як буттєві феномени, в яких інтегруються названі світи.

Ув онтологічному співвіднесенні предметного і психологічного, матеріального і духовного теж виявляється концептуальна близькість Прустового роману до постулатів Берґсонової філософії чи, скоріше, залежність від неї. У праці «Матерія і пам'ять» цей філософ пише, що «оскільки чисте сприйняття дає нам усе власне матеріальне, або принаймні все, що для нього істотне, оскільки все інше йде від пам'яти і являє собою доповнення до матерії, то конче потрібно, щоб пам'ять була силою, у принципі цілком незалежною від матерії», бо «саме завдяки пам'яті чуттєві якості матерії можуть бути пізнані в них самих, зсередини, а не ззовні». Немає особливої потреби доводити, що це є й тими засадничими принципами, на основі яких зводиться художній світ роману «У пошуках утраченого часу».

Воднораз, роман Пруста є не тільки колосальним розповіданням і найретельнішим описом, а й на рідкість, як для художньої прози, розгорнутим і докладним коментарем. Все те, про що в ньому розповідається і що описується, тут же, нерідко в одному розгалуженому реченні, стає предметом аналітичного розтину. Спектр цієї прустівської дискурсивности дуже широкий, але можна помітити, що особливу схильність письменник виявляє до її розгортання в епістемологічному, екзистенційному й соціопсихологічному планах. Можна сказати, що роман нагадує величезну творчу лабораторію: в ньому автор зводить художній світ із пережитого («весь матеріал твору — моє колишнє життя») із діяльносте пам'яти (і не тільки інтуїтивної), залучаючи попутно найширше коло різноманітних явищ і проблем, і тут-таки і самий цей світ, і процес його зведення піддаються докладному обговоренню й аналізу. Така парадигматика твору характерна для модерністської літератури, а своє завершене втілення знайде вже у літературі постмодернізму.

Складний за своїм змістом і структурою, Прустів роман викликає багато суперечливих, нерідко діаметрально протилежних трактувань. У цих трактуваннях і розбіжностях фундаментальним є питання: який первень, суб'єктивний чи об'єктивний, виступає у романі домінантним, тим, що визначає його світоглядно-естетичну парадигму, особливості поетики та стилю. Думається, що його альтернативні тлумачення невиправдані й слід погодитися з інтерпретаціями Прустового роману, за якими він не є ні «об'єктивним», ні «суб'єктивним», а «феноменологічним» у своїй основі, «феноменологічним універсом» (P.M. Альберес). Цілком очевидно, що ці «пошуки утраченого часу» не замикаються у сфері суб'єктивного, що їм притаманна феноменологічна інтенційованість, яка ґрунтується на «первісному досвіді» і спрямовується не на предмети та явища самі по собі, а на їхню явленість у нашій свідомості. Об'єктивно існуючі предмети та явища і їхнє сприйняття та осмислення даються цілісно як єдино доступна реальність, як буттєві феномени, зрештою — як «феноменологічний універс». Можемо сказати, що у Прустовім романі маємо злиття художнього об'єкта з художнім суб'єктом в їхній феноменологічній єдності.

Пруста не цікавить ні «правдиве відбиття реальности» само по собі, ні її суб'єктивне переживання само по собі, а їхня явленість V нашій перцепції та свідомості і їхня адекватна репрезентація. Його романний світ, сказати б, не вміщається ні в об'єкті, ні в суб'єкті й не закріплюється за тим чи тим, це світ буттєвих феноменів, світ суб'єктивно-об'єктивний, в якому предмет завжди дається в певній формі свідомосте й сукупно з нею. За Прустом, ми вносимо в речі життя, наділяємо їх сенсом і душею, а потім сприймаємо все це як щось іманентно їм властиве. Так, описуючи в домі одруженого Сванна кімнату, наповнену різними речами, цю позбавлену смаку різностильну міщанську мішанину, Пруст далі коментує: «… моя пам'ять, навпаки, наділяє цю різностильну вітальню злютованістю, єдністю, неповторними чарами, (…), бо ми, завдяки нашій вірі, що речі живуть своїм, незалежним життям, здатні те, що в нас перед очима, наділяти душею, яку вони потім зберігають і розвивають усередині нас».

Відповідно в романі, хоч він розповідає про пошуки втраченого часу, насправді маємо справу не з минулим, а з минулим-теперішнім, що існує у віднайдуванні часу. «Нічого немає, крім плину часу? — пише Пруст, підводячи підсумок у кінцевому томі твору: гадаю, є щось куди більше: певні речі, які належать водночас до минулого й теперішносте, і вони найістотніші».

Загалом слід сказати, що в розвідках та есеях про Прустів роман надто багато теоретизування, в якому губляться його важливі аспекти й інтенції. За формою «потік пам'яти», він на тематично-змістовому рівні відзначається рідкісною широтою і багатогранністю, охоплює не лише життя героя-оповідача, а й життя численних персонажів, ба більше — життя французького суспільства кінця XIX — початку XX ст. У загальному континуумі потоку пам'яти даються у романі широко розгорнуті й щедро деталізовані картини життя вищих верств тогочасного французького суспільства, їхнього побуту і звичаїв, ментальносте й психології.

Щоправда, ці картини композиційно не вирізняються автором, не оформляються в завершені сцени — вони вільно плинуть у згаданому потоці, змінюючи одна одну. Та попри це, як не раз зазначалося у науковій літературі, вони своєю ґрунтовністю й точністю нагадують «Людську комедію» Бальзака. У зв'язку з цим відомий французький літературознавець Р. де Буадефр зауважив, що у своєму романі Пруст із такою самою повнотою інформації змальовує агонію суспільства, з якою його апогей змальовував Бальзак. «Світські люди, — констатує цей учений, — які залишили спогади про Пруста, не помітили жорстокости, з якою він їх зобразив, не зрозуміли, що його роман — це по суті сатира на їхній клас і його спосіб життя, де вони постають як люди, зашорені у своїй кастовій писі, підпорядковані до автоматизму її приписам» і нездатні усвідомити свою невідповідність їхньому суспільному статусу. До цього Буадефр додає, що адепти класової теорії, зокрема рядянські критики, могли б знайти в романі Пруста багату поживу, зокрема у тій точності й рельєфності, з якою автор зображає різні суспільні стани та прошарки, їхні «класові відмінності», але їх надто відлякує його «модернізм» (як він ними розуміється).

Очевидно, аж ніяк не випадковість те, що з усіх письменників минулого й сучасносте найбільшу притягальну силу для Пруста мав Бальзак. Творець «Людської комедії» справді був для творця «У пошуках утраченого часу» вічним супутником, він ним захоплювався і нещадно критикував, любив його і обурювався, вчився у нього і заперечував його. Як свідчать сучасники, він знав напам'ять значні уривки із його