Читати книгу - "Добло і зло"

Бабці Ліді нас страшенно шкода. А от мені не шкода нікого. Я була безжалісна, як сама мода.

— Крапіва, — заявляю я, щойно повернувшись із «Бальшой Землі» — Черкас. — Лєсінка. Тобі. Всьо. Стрижемо. Хочеш.

Надя мовчала. І мовчала вона, як на мене, ствердно.

— Ну та бо що в тебе за волосся? — провадила я. — Гамно. Так що втрачати нічого. С-т-р-и-ж-е-м-о.

Кропива зітхнула і сіла на стілець. Я навіть їй накрила плечі для проформи. Хоча за пазуху в результаті все одно впало значно більше обстрижків волосся, ніж на підлогу.

— Ну, з Богом! — видихнула я і чикнула ножицями. Надькине волосся було, як у всіх нормальних дєвочок, до плечей, щоби вистачало на хвостики й косички. Тепер позаду воно стало значно коротше, ніж спереду. Ну, щоби був цей перехід, як у героїні «Кримінального Чтива».

— Круто! — замилувалася собою я. — Надька, ульот! — (це слово я теж почула в Черкасах). Дзеркала я їй, ясна річ, у користування не надала.

— Що — лєсінка? — з сумішшю страху і очікування чарівних метаморфоз запитала Кропива.

— Ща-а-а… — примружила очі я і чикнула ще раз. — Отепер починається лєсінка.

Мою «лєсінку» більше пасувало би називати чимось типу «Каскад-Карпати», «Дніпровські Пороги» чи «Розбомблені Потьомкінські сходи». Ну та бо звідки мені було знати, що в постригу, окрім ножиць, приймає участь ще, наприклад, гребінець, яким те волосся підтримують?!

— Чикриж! — сказали ножиці.

— Вау, — сказала я.

— Ну що? — сказала Надька.

Хвилини за чотири з половиною «стрижку» було закінчено. Спереду права й ліва сторони навіть здавалися однакової довжини. Ззаду гордо шкірили зуби кілька міліметрових пучечків «Каскад-Карпатів».

— Як тобі? — гордо спитала я, тримаючи дзеркало навпроти дзеркала, щоби Надька могла зацінити свою невимовну модність. — Круто, скажи?

— Ага. Супер. Дякую… А батьки…

— Ну, я додому. Скоро мама приїде, а я ще посуд не помила! — Якби в мене були капелюх, патик і плащ, я би неодмінно розкланялася, а так просто попензлювала додому, задоволена не дарма прожитим днем.

Мами ще не було, коли задзвонив телефон.

— Ало?

Кропива ридала і рюмсала так, що її й без телефону можна було чути з тамтого боку залізниці, яка розділяла наші райони.

— Іра-а-а… — вила вона.

— Що — батьки прийшли?! — запідозрила я «летальний ісход».

— Нє… Ще… нє-е! — провадила вона.

— Фух. — (Мені не піздєц.) — Так, а що тоді? Розказуй давай.

— Я тут… я то… достригала я. Саме…

— Сама-а-а?! — моєму обуренню, як професіонала, не було меж. — Та як ти… та чого ти? Та було ж все супер!!

— Ааааа!!!! — не чула голосу здорового глузду вона. — Приходи-и-и… Зроби хоч що-небу-удь!

Для екстремальних ситуацій у мене була Надька Квітчучка, дєвушка старша і досвідченіша, їй уже перевалювало за 14.

— Альо, Надька? — набрала 2-25-05 я. — Там Крапіва кончєна собі щось таке настригла. Всю мою лєсінку спаганила.

Хвилин за десять ми уже були вдома у Кропиви й милувалися її залисинами.

— Оце так лишай! — сказала Квітка.

— М-да, люди після тифу виглядали щасливішими, — погодилася я.

Кропива «всліпу», тупими ножицями понастригала собі таких просік, що ніякий фігаро-авангардист, ревнитель-хаосу-на-голові, не зміг би наробити більш вдало.

— Капєц, канєшно, — зробила компетентний висновок я.

— Ну, і що тепер? — не припиняла ридати Кропива.

— А пішли до Ірки! — запропонувала план порятунку рядової Кропиви сержантка Квітчучка.

— О! Пішли!!!

Так, ніби Ірка-молдаванка, знана у нашому містечку підстригальниця і фарбувальниця, могла наростити Кропиві відкоцане волосся. У наш час одна нарощена волосяна цибулина коштує 5 доларів — якщо я неправа, не бийте в голову, — а тоді ще про «китайську розсаду» ніхто й не чув.

Ірка відразу допетрала, що тут до чого.

— Хто «стриг»? — суворо спитала вона.

— Сама! — хором дзявкнули ми з Квіткою і ледь що не поховалися під стіл.

— У-у-у… — вила Кропива, безсильна щось заперечити. — Тьотя Іра, зробіть щось…

Тьотя Іра, крім як поголити пів Кропив’яної голови, зробити нічого не могла. Ну, й поголила. Ну, й взяла гроші. Ну, й довго потім розказувала всьому селу, які ми ідіотки. Та бо звідки би інакше назавтра біля нашого класу вишикувалася черга бажаючих подивитися на те, як я постригла Надьку?!

— Надька, — казали ми, повертаючись від молдаванки. — Круто шо капєц. Ще круче, ніж було. Тим більше, відросте… — вже з меншою впевненістю додавали ми.

Ішли ми містом Яремча в одна тисяча дев’яносто третьому році і жодним фібром не підозрювали, що щойно нашими власними руками, мозком, його відсутністю і елементарними пройобами було створено першу тутешню дівчинку-панка…

Наступного дня Надька прийшла до школи в хустці. Моїй сріблястій хустці. Батьки заставили.

— Ну що ж, — знизувала плечима я, — Мадонна в кліпі теж у хустці. Тільки ти ще сонячні окуляри вдягни — і сто процентів наймодніша тут будеш.

Я, КРОПИВА І КРАДЕНА ЛОПАТА

Бувають же на світі чарівні речі. Наприклад, глечик без дна, в якому можна побачити майбутнє і минуле. Чи зміїний язик, якщо його проковтнути, починаєш розуміти мову птахів чи звірів. Чи перстень, що в нього свиснувши (а в казках всі порядні принцеси шарили, як це робиться), викликаєш собі крилатого коня на допомогу. А ще є чарівні мітли і лопати. Якщо на таку сісти й промовити правильні чарівні слова, вона полетить вище хмар — тільки всидь…

Ми поцупили лопату для високоморальної мети — створення при шкільному кабінеті історії етнографічного музею.

Для поповнення його фондів годилося все, що десь погано лежало: розбиті і склеєні (я чесно, не спіцяльно, мама!) глечики і тарілки, гамно з сувенірного базару (ручки-гуцули з червоними дерев'яними піськами йшли на ура серед школярів), коцики і рушники, прядки й веретена. Останнє, як найбільший атавізм, відповідно, представляло собою найбільшу цінність.

— Там їх ще повно… — шепотіла Кропива. — Ходи, Іра!

— А де це — там? — Хоча мені було майже все одно, тільки би злиняти з історії під серйозним приводом. Чомусь вчитель давав нам таку демократичну фору — займатися археологією за рахунок історії України. Правда, потім він нас викупив і щастя закінчилося, та все ж свободи було трохи більше, ніж в інших дітей, заживо похованих у своїх конспектах.

У Яремчі якраз був закінчився період «багатиє тоже плачут». Через те що все населення невідривно прилипало до екранів телевізора, поки йшов серіал, у церкві навіть службу перенесли на півгодини. Бо парафіяни приходили рівно на півгодини пізніше — якраз додивившись «Маріанну». «Просто Марія» вже почалася, але цікавила нас з Кропивою значно менше, ніж «Маріанна» чи «Рабиня Ізаура»