Читати книгу - "Худий"

Я пригорнув її до себе і підбадьорливо зацмокав губами. Вона заплакала, сховавши обличчя в мене на грудях. Задзеленчав телефон, що стояв біля ліжка. З радіоприймача в сусідній кімнаті залунала пісня «Зійди і осяй».

— То піди геть від них, — запропонував я.

— Від себе не втечеш, — заперечила вона, схлипуючи.

— Схоже, я надто дурний, щоб тебе зрозуміти.

— Не знущайтесь, — благально прошепотіла вона.

До телефону підійшла Нора і запитально подивилась на мене. Я безпомічно скривився понад головою дівчини.

Ледь Нора промовила в трубку «Алло!», як Дороті злякано відсахнулась від мене і спалахнула.

— Ви… вибачте… — залопотала вона, — я не…

Нора привітно їй усміхнулась, а я зауважив:

— Кинь дурити!

Дівчина дістала носовичок і витерла очі.

— Так, — відказала Нора по телефону. — Зараз подивлюся. А хто запитує? — Прикривши трубку долонею, вона повідомила мені: — Якийсь Нормен. Будеш розмовляти?

Я відповів, що не знаю такого і взяв телефонну трубку:

— Алло!

— Містер Чарлз?.. — почувся хриплуватий голос. — Я знаю, ви колись працювали в Трансамериканському розшукному агентстві.

— Хто ви такий?

— Альберт Нормен. Моє ім'я вам нічого не скаже, містере Чарлз, але я хочу зробити вам пропозицію і певен…

— Яку пропозицію?

— Це не телефонна розмова. Якщо ви знайдете для мене півгодини, то обіцяю…

— Перепрошую, — урвав я, — в мене нема часу і…

— Але послухайте, містере Чарлз, це дуже… — Тут почувся гуркіт — наче щось упало чи хтось вистрілив.

— Алло! Алло! — кілька разів повторив я і, не дочекавшись відповіді, поклав трубку.

Біля дзеркала Нора опоряджала Дороті за допомогою пудри й губної помади.

— Страховий агент, — пояснив я і пішов до вітальні за коктейлем.

Там з'явилися нові гості, з якими я привітався. Гаррісон Квін підхопився з дивана, де сидів разом з Маргот Іннз, і оголосив:

— Нумо, пінг-понг!

Аста, підстрибнувши, стусонула мене в живіт передніми лапами. Я вимкнув радіоприймач і налив собі коктейль. Чоловік, чийого прізвища я не розчув, проказав:

— Якщо станеться революція, нас першими поставлять до стінки. — Схоже, він вважав це дотепним жартом.

Квін підійшов до столу, щоб і собі наповнити склянку. Він скосив очі в бік спальні й поцікавився:

— Де ти підчепив цю біляночку?

— Колись гойдав її на коліні.

— На якому саме? Можна помацати?

Зі спальні вийшли Нора і Дороті. Помітивши свіжу газету на радіоприймачі, я взяв її погортати.

«Джулія Вулф була коханкою гангстера, — повідомляв заголовок. — Артур Пунгейм опізпав труп; Уайнента досі не знайдено».

Ставши поруч, Нора прошепотіла:

— Я запросила її пообідати з нами. Будь лагідним з дитиною, — проказала дружина, якій самій було лише двадцять шість років, — їй зараз дуже важко.

— Як накажеш. — Я озирнувся. У протилежному кутку Дороті реготала, слухаючи Квіна. — Але якщо ти братимеш до серця всі чужі клопоти, не чекай від мене співчуття.

— Домовились. Ну, ти старий, а дурний! Хіба можна читати це при ній? — Вона вихопила в мене з рук газету і заховала за радіоприймач.

5

Вночі Нора ніяк не могла заснути. Вона читала спогади Шаляпіна, та щойно я закуняв, спитала:

— Ти що, спиш?

Я ствердно щось пробурмотів.

Вона прикурила дві сигарети — собі й мені.

— А тобі не спадало на думку взятися за розслідування злочинів, хоча б задля власного задоволення? Адже трапляються особливі випадки, як, скажімо, справа Ліндберга[1]…

— Люба, — урвав я її, — гадаю, вбивця — Уайнент, і поліція схопить його і без моєї допомоги. А втім, він чи ні — мені байдуже.

— Я мала на увазі не лише це, а й…

— До того ж у мене нема часу: я надто заклопотаний тим, щоб ти не втратила свої статки, заради яких я на тобі й одружився, — поцілував я її. — Може, ковток віскі допоможе тобі заснути?

— Ні, дякую.

— Тоді я зроблю його за тебе.

Коли я повернувся з віскі, розбавленим содовою, Нора похмуро дивилась удалеч.

— Вона розумниця, — проказав я, — але таки без клепки в голові. Як не крути, батькова донька. Важко сказати, чи її слова відповідають думкам, а думки — дійсності. Я її люблю, але гадаю, що ти вже занадто…

— Не думаю, щоб я її полюбила, — заперечила замислено Нора. — Може, це справді маленька шельма, проте якщо хоча б чверть з її розповіді правда, то вона таки в скрутному становищі.

— На жаль, нічим не можу зарадити.

— А вона вважає навпаки.

— Тобто ти так вважаєш, бо завжди вмієш знайти собі однодумців.

Нора зітхнула:

— Скільки можна пити? З тобою неможливо серйозно розмовляти. — Вона перехилилась і ковтнула віскі з моєї склянки. — Давай-но обміняємось різдвяними подарунками.

Я похитав головою.

— За сніданком.

— Але різдво сьогодні.

— За сніданком.

— Щоб ти там не наготував, — проказала вона, — я певна, мені не сподобається.

— Так чи так, муситимеш змиритись: продавець з «Акваріума» попередив, що назад його вже не візьме, бо, мовляв, довелося відкусити кінчики…

— Але ж тобі зовсім не важко з'ясувати, чи можеш ти їй допомогти. Вона так тобі довіряє.

— Всі вірять у греків.

— Я тебе прошу.

— Ти так настирливо бажаєш устромити свій ніс у справи, які…

— Я хотіла тебе спитати: чи його колишній дружині було відомо, що та Вулф його коханка?

— Не знаю. Але вона її не терпіла.

— А сама дружина, що то за штучка?

— Як тобі сказати… жінка.

— Вродлива?

— Аж занадто.

— Стара?

— Сорок, сорок два. Облиш це, Норо. Воно тобі треба? У нас свої клопоти, в Уайнентів — свої.

Вона наприндилась.

— Може, й справді віскі мені допоможе.

Я виліз із ліжка і пішов готувати їй напій. Коли повернувся до спальні, саме задзвонив телефон. Я подивився на свій годинник, що лежав на столі, — близько п'ятої ранку.

— Алло!.. — відповіла Нора по телефону. — Так, слухаю, — вона скосила очі в мій бік. Я заперечливо похитав головою. — Так… Ну, звичайно… Звичайно… — Вона поклала трубку і вишкірилась.

— Ти чарівна, — похвалив я. — І хто це?

— Дороті. Зараз прийде. Схоже, добряче під чаркою.

— Чудово. — Я взяв халат. — А я вже злякався, що доведеться спати.

Нора нахилилась, шукаючи капці.

— Не будь старим занудою! Ти можеш відсипатися цілий день. — Вона взула капці й підвелась. — А що, вона справді так боїться матері, як про те каже?

— Якщо має нерви, то справді. Мімі — це отрута.

Нора пильно подивилась на мене чорними очима і нешвидко спитала:

— Що ти приховуєш від мене?

— О моє серденько! — простогнав я. — Я не хотів тобі цього розповідати. Дороті насправді — моя дочка. Я просто втратив розум, Норо. Була весна, Венеція. Я був зовсім молодий. Місяць зійшов над…

— Блазень. Їсти