Читати книгу - "Я знаю, що ти знаєш, що я знаю"

комусь iншому, залюбки флiртували направо й налiво, обираючи собi втiху на два тижнi. Уся атмосфера була просякнута духом свободи. Але не тiєї, про яку вона спiвала в патрiотичних пiснях. Це була свобода зiрватися з котушок чи з ланцюга. Жiночки з погано профарбованим волоссям, з яскравими синiми тiнями на повiках, з ядучо-червоним манiкюром нарештi вiдчули себе вiльними вiд каструль i вранiшнiх пiдйомiв на роботу.

Потяг несло в невiдомi краї на хвилях загального святкового збудження. Тетяну теж охопило це тваринне вiдчуття дикої волi — нiби стадо баранiв, котре купчилося на маленькому клаптику землi, раптом випустили пастися на полонину i воно, це стадо, штовхаючи одне одного, поперло з вузьких ворiт, бекаючи i витоптуючи все на своєму шляху.

У Тетяни теж намiтився неабиякий вибiр. Керiвник групи, колишнiй комсомольський працiвник, старший вiд решти, досить недвозначно тулився до неї пiд час iмпровiзованих вагонних радiоефiрiв. Його вологi тлустi пальцi перебирали хребцi на її спинi, ковзали по колiнах, користуючись тим, що вона не могла перервати пiсню.

Треба було негайно визначатись! I вона обрала шахтаря з Красного Лиману, котрий одразу запропонував їй одружитись. Ох... Але принаймнi вiн був безпечнiшим за iнших — не хапав її за талiю, не волiк у тамбур. Лише дивився захопленим поглядом i миттєво виконував усi прохання.

Цi незручностi все ж таки були дрiбницею в порiвняннi з тою шаленою радiстю, яка нахлинула на неї, щойно вона переступила порiг готельного номера. Власного готельного номера в невеличкому промисловому передмiстi Берлiна.

До урочистої вечерi зi свiдомою нiмецькою молоддю дали чотири години вiльного часу i Тетяна вирушила блукати вулицями.

У мiстечку вiдбувалося якесь свято. Юрма веселих галасливих людей заполонила вулицi i майданчики. На кожному п'ятачку вiдбувалося своє дiйство: грали оркестрики, стояли ятки, з яких кожний охочий мiг взяти рiзнобарвну крейду i малювати щось просто на асфальтi, на травi сидiли i лежали мiсцевi, жуючи гамбургери i потягуючи пиво з бляшанок, у повiтрi лiтали моделi лiтакiв, у великому фонтанi тривало змагання iграшкових човнiв, якi запускали i старий, i малий, небо розрiзали кольоровi мотузки з повiтряними змiями. Тетяна ходила у юрмi, мов п'яна, вражена, приголомшена атмосферою загальної непiдробної радостi. Нарештi карнавальна хвиля винесла її до невеличкої естради, де змагалися самодiяльнi спiваки. Ведучий викликав на сцену конкурсантiв просто з юрми. Охочих було багато. Майже всi вони спiвали жахливо, але впевнено i з неабияким задоволенням.

Якоїсь митi погляд ведучого зустрiвся iз здивованим i знiченим Тетяниним обличчям — i вiн махнув їй рукою, промовивши кiлька незрозумiлих фраз, жестом запрошуючи взяти участь у iмпровiзованому концертi.

Тетяна не вагалась. Вийшла i одразу повiдомила публiці, що «нiхт ферштейн», чим викликала шквал овацiй. Почувши, що вона iноземка, та ще з Києва, публiка зааплодувала ще активнiше — стiльки привiтних облич Тетяна бачила вперше. I вирiшила спiвати. Шепнула на вушко ведучому назву пiснi — «Лiлi Марлен», свiй коронний номер у школi. Той здивовано i захоплено посмiхнувся, кинувся до оркестру. Музики так само здивовано i приязно закивали головами. Першi ж акорди винесли Тетяну на гребiнь шаленого успiху. Навiть тепер, коли на нiй сiрий костюм-трiйка, повно прихильникiв, а софiти красиво пiдкреслюють у темрявi її високi, як у Марлен Дiтрих, вилицi, вона не вiдчувала такого гострого i такого справжнього щастя, як тодi. Тодi, коли вирiшила, що має жити тут i тiльки тут.

...Прокинулася пiзно. Власне, «пiзно», це як на ту дурепу «пiдкаблучницю» (якщо можна так висловитись про жiнок) Соньку з другого поверху чи манiакальну чистунку Вiру Власiвну з першого. Вiра хоча б ходить на роботу в мiсцевий оркестр, грає там на скрипочцi, а Сонька могла б спати досхочу, насолоджуватися життям. Адже роботу знайшов лише її чоловiк, i їй не треба збирати себе по шматках, щоб увечерi виглядати свiжою.

Крiзь примруженi i припухлi повiки Тетяна з огидою оглянула свою кiмнату — бiля дверей валялися чоботи, на столi — бюстгальтер, розсипана косметичка, зiбганi грошi, котрi вчора вигребла з кишенi мокрого пальто. За вiкном то дощ, то сонце — гидотна невизначенiсть у погодi. Але, здається, чоботи вже можна змiнити на туфлi.

Сьогоднi буде все, як завжди, — спочатку душ, потiм маска на обличчя, пару годин денного сну (якщо ця стара карга фрау Шульце не викличе полотерiв чи ще якихось придуркiв, що доглядають за будинком) — i вона заблищить, мов нова копiйка. I легкою ходою (котра проти ночi перетвориться на рух пiдбитого нiмцями танка) полетить на роботу — красива, загадкова i недосяжна. Зiрка!

Але блищати їй не тут. Годi. Попереду iншi горизонти. I тому треба потерпiти i не витрачати багато сил на це чернеткове життя. Скоро вона перегорне цю сторiнку. Попереду — довгоочiкуваний контракт у Бельгiї. Тетяна згребла грошi, порахувала їх, задоволено кивнула i сховала в прорiз на спинi плюшевого ведмедя.

...Увечерi з-пiд очей зникли синцi, щоки порожевiли, очi професiйно заблищали. Усе, здається, було, як завжди. Але нi, щось змiнилося...

Тетяна подумала — що саме i чому? Невже через розмову з хазяйкою — фрау Шульце?

— Ви дiйсно дуже схожi на неї... — замислено промимрила стара панi, коли Тетяна стояла на порозi, вирушаючи на роботу. I на нiме запитання додала:

— На Марлен. Я бачила її так близько, як зараз бачу вас... Вона замовляла у мого чоловiка прикраси. Знаєте, вона не була аж такою гарною, як на екранi i фото. Завжди сварилася з операторами, котрi неправильно освiтлювали її обличчя — зверху, а не знизу. Але у неї був великий плюс: вона завжди була собою. Їй не потрiбно було копiювати iншу...

Це пролунало, як докiр, хоча фрау дивилась приязно i, швидше за все, нiчого поганого на увазi не мала. Але Тетяна знiтилась i почервонiла, нiби отримала ляпас. Кивнула i мовчки вийшла за дверi. У ту ж сльоту, сирiсть, у снiгову кашу, пiд важке вим'я небес, що провисало над самою головою, а зрештою — в свою самотнiсть пiд самотнiм лiхтарем.

...Хто це вигадав — цю мерзоту i умовнiсть, що виглядає пародiєю на аристократизм: нюхати бокал i робити з нього ковток вина перед тим, як дати «добро» офiцiанту. Мовляв, наливай! Тетяна жодного разу не бачила, щоб вiдвiдувач заперечив. Тобi налили, ти скуштував — то ж пий, хоч залийся. I не вдавай iз себе нащадка принца данського! У її клубi чи в маленьких ресторанчиках мiстечка це виглядає кумедно. Лиса потвора у футболцi, що привела свою пасiю на обiд, з виглядом знавця похитує напiй