Читати книгу - "Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської"

— Спасибі, що хоч ім'я моє запам'ятав…

Понурився боярин Івашко: близько тримає біля себе Свидригайло князів Василя Острозького, сина Федора, що то ратоборствує нині серед гуситів, і Олександра Носа, та визволяли Свидригайла з крем'янецької тюрми не тільки вони. Як нині пам'ятає Івашко… У великий четвер 1418 року зібралися князі Василь та Олександр у Рогатині, у дворі Преслужича, і таку кознь задумали: «Свидригайло за нами стояв, то ми визволимо його і князем своїм поставимо». І послали в Крем'янець двох чоловік, змовившись із ними: «Предайтеся служити воєводі крем'янецькому. Єгда же ми прийдемо ко граду, ви возвод отогніть і міст положіть». І ті приїхали, довірилися воєводі, а в понеділок великодній Василь, Олександр та Івашко прибули до Крем'янця із загоном у п'ятсот чоловік, пройшли по спущеному мосту і серед темної ночі перебили крем'янецьку залогу…

— Ніч була, коли ми тебе визволяли з крем'янецького острога, — сказав по хвилині Івашко. — Василь Острозький та Олександр Ніс помчали тоді з тобою до Констанци, я ж повернувся у Рогатин. Ти не забув того, княже, що врятували ми тебе?

— Не забув, — спохмурнів Свидригайло, і це не пройшло повз уваги Івашка Преслужича. — Скільки маєш війська в Олеську?

— Тисяча. На полі — тисяча. А в замку вона трьох вартує. Неприступний мій замок.

— Як довго витримаєш облогу?

— Півроку. Але чому ти спохмурнів, князю?

Відповіді не було, і серед цієї мовчанки раптом тривога пройняла боярина. Півроку… Тисячі королівських рицарів на заолеських полях — від Підлисся до Пліснеська — з таранами, облоговими баштами, кінні й піші, в залізі і з вогнем, а замок посередині — між порослими лісом болотами і хребтом Вороняцьких гір. Півроку на червоному полі… А якщо більше?

— Чому ти спохмурнів, князю? — перепитав Івашко Преслужич.

— Думаю…

Та враз забігали Свидригайлові очі, весело спалахнули, він розкотисто засміявся — щось скомороше, заразливо веселе було в цьому безпричинному сміху, і боярин засміявся теж.

— Півроку, кажеш? — обірвав сміх Свидригайло. — А нам досить півмісяця!

— Спитати хочу тебе, князю…

— Увечері спитаєш. Я збираюся до вашого стану.

Засурмили роги біля В'їзної брами, литовські стражники підняли вгору алебарди, лучники вибігли на майдан, вигукуючи:

— Дорогу, дорогу!

Галман знявся за вірменськими лядами, литовські жидове, обвішані дорогими єдвабами та оксамитом, спритно пробралися до проходу, а від паперті Покровської церкви поповзли жебраки. Немов жуки, мов слимачня, катуляли на сідницях, перевалювались на милицях, рачкували на руках, сунулись на животах безногі, сліпі, безрукі, кульгаві, з оголеними синіми колінами, з виставленими обрубками, з відкритими гнойовими виразками, лементуючи, скиглячи. Їх, ніби то було гаддя або щури, відштовхували ногами лучники, жебраки хапали воїв за халяви чобіт, відкочувались і наповзали знову.

— Дорогу! Дорогу!

З навстіж відчиненої брами в супроводі ратників стрімливо вийшов сивовусий лицар у шоломі, увінчанім страусовим пір'ям, у панцирі, покритому наопаш кубраком з лосиної сириці, з широким мечем при боці.

Він ішов, понуривши, мов тур, голову, не дивлячись по боках, не звертаючи уваги на зазивні викрики та просьби купців.

— Ялмужни, князю славний православний, наша особо мила, пану Богу приємна! — заскиглили каліки, і лицар, не спиняючись, пожбурив жменю монет у жебрацьке місиво, але тут, немов подесятерена луна жалюгідного скигління, донеслося від юрби, де стояли скоморохи:

— Слава Свидригайлові! Слава князеві руському і литовському!

Свидригайло зупинився, м'язисте обличчя налилося багрянцем, немов десь глибоко в душі князя скипіла прихована лють, проте роблена усмішка розпогодила його вид, він круто повернув управо, підійшов до гурту.

— Хто єсьте, що хвалу мені воздаєте? — спитав Свидригайло, обводячи поглядом строкату юрбу в смушевих шапках, клепанях, у сіряках, сердаках, дублених кожухах, у скомороших різнобарвних каптанах.

— Вшелякі, князю, суть тут, — за всіх відказав мізерний чоловік в оксамитовій ярмулці, з–під якої спадало рідке волосся на комір сірого сукмана. — Вольні й невольні, кметі й каланники, тяглові люди й ремісники. І скоморохи, й жебраки он суть. А ти яких шукаєш, княже? Чи, мо', воїнів потребуєш?

Свидригайло кинув гострий погляд на чоловіка, зустрівся з його пильними й розумними очима, що пазили князя з–під кошлатих брів, і відказав:

Потребую. Много люду потребую — таких, щоб мали чим і за що воювати.

— А за що, княже? — спитав чоловік. — Знаємо, що міщанин воює за магдебурію, шляхтич — за шляхетську хартію, землянин — за двір, жолдак — за жолд. За що воюватиме тяглий смерд — за калан?[5] Зварич[6] — за прасолку? Данник — за подимне й рогове?

— Я ж їх і не кличу, любомудре. Та й з чим вони підуть на рать?

— А ти поклич. Хіба не чуєш — хвалу тобі викрикують, надію мають на тебе. Токмо з ними сильний будеш. Покладися на них, то підуть вони з рогачами — за отчизну.

Опустив голову князь — думав хвилину, потім глянув спідлоба на худорлявого чоловіка з мудрими очима і спитав:

— А що єсть отчизна?

— Нині вона для людей те, що я вже сказав. А для жебраків — дерев'яна мисочка для подаянь. Ти ж зроби так, щоб вітчизною для них стала земля, на якій живуть!

— А тоді набирати мені ратоборців з отих? — показав Свидригайло на калік.

— І вони були колись люди.

— Смішний ти, чоловіче, і нерозумний. Хоч і не схоже, та, мабуть, сам смерд єси?

— Русин єсьм, княже. А ти за Русь хочеш стати.

Забігали жовна на вилицях князя, він повернувся, за ним стали литовські ратники, і тут Свидригайло упритул зіткнувся із скоморохами, попереду яких стояв вродливий парубок з гуслями під пахвою. Князь ступив крок, але зупинився і, подумавши мить, сягнув у полу кубрака. Вийняв дукат і кинув гусляреві.

— Ти їхній ватажок? Сьогодні, як ударить дзвін на Покрові, приходьте в Стирову вежу співати на моєму бенкеті.

І рушив майданом у бік русинського боярського стану.

— Віддай йому дукат, парубче, — мовив чоловік. — Негоже співцеві грати в кості з сильними світу сього.

— Еге ж, — хмикнув Арсен, — базікайте… А ми де пиво п'ємо, там честь віддаємо.

— Дивись, щоб не перепив. Аби на похміллі не прокинувся, бува, у ковпаку з дзвіночками…

— Та хто ви такі, що всіх повчаєте? — огризнувся гусляр. — Пророк чи хто?

—